Сім’я Нестеренків
Волинь

Переселенці з Добасу на Волині опікуються дітьми зі складних сімей

25 липня, 17:04
0
2
Сподобалось?
2

Історія багатодітної сім’ї Нестеренків, які вже сім років живуть у селі Личани Ківерцівського району на Волині, варта роману чи фільму. Родом вони з донецького Слов’янська, там всиновили і ростили п’ятьох дітей. Війна у 2014-му перекреслила усі їхні плани і сподівання. Вирішили тікати, і так опинилися на Волині. Відтоді їхня велика сім’я стала ще більшою.

Воші впилися у повіки двотижневого малюка

Світлана народилася і виросла у Слов’янську. Так її доля склалася, що в молодості вона мала проблеми зі здоров’ям, пережила ряд операцій. Чи думала вона тоді, що незабаром присвятить чужим дітям усе своє життя? Ні, навіть не здогадувалася. Поки у ситуацію не втрутився Бог. Впевнена, що саме з Його волі й одкровень, які надсилав їй у снах, вона почала цей шлях.

Наприклад, дівчинка Віка Світлані наснилася у середині дев’яностих. І хоча тоді була незаміжня, але їй напрочуд швидко виробили документи на всиновлення. Каже, коли у Краматорському дитячому будинку показали тримісячне немовля – одразу впізнала у ньому дитину зі свого сну. Віка потрапила в сиротинець у два тижні від народження: маля помирало з голоду, ні разу не було купане, а ще таке завошивлене, що комахи навіть у повіки та брови повпивалися… Світлана взялася виходжувати його. Незабаром у неї з’явився помічник – чоловік Олександр. Так воно буває: спочатку доля дарує дитину, а слідом і хорошого тата для неї. Тепер їхня доня-первісток уже заміжня, живе у Києві.

Так само уві сні побачила Світлана і Сашка – тепер уже 15-річного підлітка, а тоді дев’ятимісячного малюка. Причому цей хлопчик їй снився доти, поки вона його не розшукала у сиротинці. І дуже довго намагалася звідти забрати, а її, таке враження, все за носа водили. Лише коли звернулася до президента Ющенка, Сашка їй віддали. Після того вибухнув величезний скандал. Увесь Донбас гудів – виявилося, що дітьми з дитбудинків... торгували.

– Потрапила я якось у лікарню, – розказує Світлана історію дочки Тані, – і там познайомилася з молодою жіночкою, яка мала СНІД. Так мені було її шкода, що стала опісля провідувати. А вона, помираючи, взяла з мене обіцянку забрати до себе її 11-річну дочку. На чоловіка не надіялася (він сидів у в’язниці), а більше рідні не мала…

Таня була важкою дитиною, згадує зараз пані Світлана. Попомучились з нею і її вибриками. Коли дівчина вчилася в технікумі, її розшукав батько. І підмовив дівча покинути прийомних батьків та жити з ним, справжнім. Було чого. Адже дочка, яку він майже не знав, мала непогане «придане» – Нестеренки переоформили на неї квартиру, яка залишилася їй після смерті матері. І хоч попереджали Таню про це – не послухалася. Залишилася без кола і двора. Квартиру батько, звісно ж, одразу продав. Поте доля явно любила цю дівчинку. Подалася вона на заробітки у Київ і там познайомилася з хлопчиною, який жив в Америці. Тож тепер Таня щасливо заміжня у США, разом з чоловіком виховують дочку Міланку. Постійно приїжджають у гості до прийомних батьків. 

У дев’ять років не вміла ложку в руках тримати

– Коли Саші було три рочки, ми вирішили, що йому треба компанія, – продовжує розповідати історії своїх дітей пані Світлана. – Придивилися до одного хлопчика, але Бог так розпорядився, що до нас потрапила дев’ятирічна дівчинка. Тоді в один день мені тричі дзвонили різні люди і пропонували «подивитися одну дитину». Двічі я відмовлялася. Але  коли почула втретє, вражено вимовила: «Господи, я почула тебе!» Як привели нам ту дитину, я за серце схопилася. Ледве йде, лиса, у виразках, рот постійно відкритий. Дика, як Мауглі, бо жила на вулиці із собаками та котами. Не дивно, що ця дитина у дев’ять років ложки не вміла тримати в руках. Але недарма ж її до нас Господь так направляв. Пройшов час, і стала наша Настя вилюднюватися. У нас зі школи стільки подяк за неї давали! А виросла – просто красуня. Зараз живе на Рівненщині, вийшла заміж, усе в неї добре.

Восьмирічного Олежика Нестеренкам запропонували через кілька років після Насті. І хоч у подружжя був досвід виховання «важких» дітей – цей хлопчик по неадекватності затьмарив усіх разом узятих.

– І однієї миті я зрозуміла, що не впораюся, здурію, – згадує Світлана. – Попросила його повернути в інтернат. Але щойно за ним зачинилися двері, у ту ж секунду мене звалив з ніг дикий біль. Три доби я не могла ні спати, ні їсти. Жодні ліки не допомагали. У лікарні мене поклали під крапельницю, хоча не знали, що зі мною. І тут я відчула, що мене паралізує: одна нога, потім рука... Зрозуміла – це кінець. Перед очима зненацька з’явився Олежик. Полилися сльози каяття, стала молитися: «Господи, я його і таких, як він, заберу та виховаю. Обіцяю!» І ви знаєте, щойно проговорила клятву, як якась невидима рука з мене ніби чорне покривало зірвала. Мені моментально полегшало, біль як раптово прийшов, так і покинув. Додому я повернулася з Олежиком.

Тепер Світлана не втомлюється його розхвалювати. Каже, що життя змусило малого обрости колючками, а всередині ховався дуже добрий і надзвичайно співчутливий хлопчик.

Не знали, як посуд миється і як віник мете

Здається, нічого не змінилося відтоді, як Нестеренки оселилися в Личанах. Знедолених дітей і тут вистачає. Так у них під опікою опинилося ще троє: два братики й сестричка. Зізнається Світлана, що спочатку не хотіли, боялися брати одразу стількох, та ще й при живих мамі-бабі. Але, каже, знову втрутився Бог – наполіг.

– Іванка, Міша і Діма потрапили до нас дуже «загартованими», – з усмішкою розповідає Світлана. – Більше десяти інтернатів змінили, але нічого не вміли робити. Міша вперше побачив, як миють посуд. А Іванка не знала, з якого боку до віника підійти. Навіть спілкуватися між собою без криків не могли. Але звикли, всього навчилися. А тепер вони повернулися додому, до мами. Вона через якийсь час стала їх провідувати, виправилася, знайшла роботу, тож сім’я знову возз’єдналася.

І це насправді прекрасні новини. Бо на місце «вибулих» трьох дітей до Нестеренків у березні прибули відразу четверо: чотирирічний Степанко, шестирічний Богдан, десятирічна Аня та на два роки старша Софійка.

– Тепер мусимо з чоловіком молодіти, – усміхається Світлана Михайлівна, – якщо вже таких малих дітей маємо.

Мирослава КОСЬМІНА


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися