Іван ГОРОД
Волинь

На Волині краєзнавець збирає родинні історії земляків

7 серпня 2021, 17:15
0
1
Сподобалось?
1

Жителю села Комарове Маневицької громади Камінь-Каширського району Івану Городу 82 роки. Довгожданий хлопчик – сьома дитина після шести дівчаток – народився у селянській родині якраз тоді, коли у Європі назрівала Друга світова війна. Ця страшна бійня також вплинула на долю маленького волинянина.  

– У шість місяців я залишився круглим сиротою. Ніколи ні до кого не звертався «мамо» і «тату». Виріс без батьків, – пригадує Іван Дмитрович. – Але життя складалося так, що не залишився обділеним любов’ю. Моя особиста драма розпочалася, коли на Західну Україну у вересні 1939-го прийшли «визволителі». Бідні поліські жителі червону армію зустрічали квітами, нарешті дочекалися «довгожданої волі». Тепер то ми знаємо, що із собою принесли совєти.

Патріотів та націоналістів чекав суд і концтабори, а для звичайних селян розпочалася нова панщина. Чоловіків взимку стали відправляти на лісозаготовки. Кожний господар мав привезти і здати певну кількість деревини. Різали тільки дуби і все робили вручну, адже тоді не було ніякої техніки. Хто не виконає норму, того чекав суд і Сибір. Люди падали з ніг, але мусили працювати. Хіба це не каторга?

– Мій батько мав пару коней, і його відправили на роботу у лісництво біля села Граддя, – ​розповідає Іван Город. – ​Якось ранньою весною він повертався додому і потрапив під сильний дощ, за ним – ​град, а під вечір взявся мороз. Поки доїхав у Комарове, то добряче замерз і простудився. Почалося запалення легень. А тоді ж не було ніяких антибіотиків. Лікували його народними методами: травами, чаї заварювали, вигрівали на печі, а батько поступово згасав від великої температури. Мама Софія, дивлячись на це все, якось родичам заявила: «Якщо Дмитро помре, то й мене не буде на цьому світі». З тієї розпуки та відчаю пішла і втопилася. Досі цього маминого вчинку не можу зрозуміти. Чи вона не знала, як буде давати раду дітям без чоловіка? Хоча на той момент ще батько жив. Кажуть, це сталося десь у березні 1940-го, мені тоді виповнилося пів року. А через місяць помер і тато. Прикро, але у мене навіть немає жодного знімка батьків. І у родичів своїх запитував, але в ті часи дуже рідко фотографувалися.

Після смерті мами і батька молодшими дітьми взялася опікуватися бабуся Степанида. Маленького онука вона любила найбільше. Якось Іванко дуже захворів, прийшла сусідка та й каже: «Ой, Степанько, не мучся, все одно з нього нічого не буде. Бач, який він слабенький, не виживе цей хлопчик. Для чого тобі такий клопіт?». А бабця дуже розсердилася, схопила біля печі кочергу, надавала по плечах і вигнала з хати «порадницю». Як каже Іван Дмитрович, дивом він таки викарабкався і досі живе.

– У 1952-му бабуся Степанида померла, й у 13 літ я вдруге осиротів, – ​продовжує мій співрозмовник. – Старша сестра Марина стала мені мамою і бабусею.

Після служби в армії Іван Город одружився, збудував свою хату, має п’ятеро дітей, десятеро онуків та четверо правнуків. Два скликання очолював сільську раду. Чоловік пояснює, чому його у Комаровому називають «ходячою енциклопедією». Уже багато літ він ретельно збирає відомості про своїх односельчан, знає їхніх предків та колишні вуличні прізвиська. Добре вивчив історію навколишніх хуторів і на деяких з них ми побували з краєзнавцем. Але це вже тема іншої історії.

Кость ГАРБАРЧУК


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися