Нині навіть не у кожному селі набереться таке стадо худоби. На хуторі Закорчів’я неподалік села Комарове Маневицької громади Камінь-Каширського району живе великий трудяга Григорій Гаврилюк. 70-річний чоловік має понад пів сотні корів і телят. Хоча це важка щоденна праця, він не скаржиться, а жартує.
– А що, ви про мене хочете анекдот написати? – розпочинає нашу розмову хуторянин, і я розумію, що з почуттям гумору у селянина все гаразд.
Розповідає, що у нього п’ятеро дітей, і якось вони стали казати: «Тату, ви вже поважного віку, для чого вам так важко працювати. Здайте худобу і не мордуйтеся». А він їм відповів: «Я хочу добре жити. Якщо кожен з вас буде давати мені щомісяця по 100 доларів, тоді я не буду тримати корів». Господар усміхається, пригадуючи цю розмову.
– Біля худоби багатим не станеш, але жити можна нормально. Єдина вимога – треба багато трудитися без вихідних і святкових днів, – пояснює Григорій Савич. – Хто такого робочого графіку не боїться і згоден працювати без відпустки, то може заводити худобу. Наша держава у цій справі ніяк не допомагає, але добре, що хоч не заважає. Я не маю ніякого офіційного статусу і не хочу оформляти. Так і напишіть: звичайний селянин-одноосібник.
Чоловік пригадує, як змолоду понад двадцять літ працював водієм у колгоспі імені Жданова у Комаровому. Але на шоферську зарплату сильно не розживешся. Тоді також тримав господарство. Але при радянській владі селянину дозволяли мати тільки пару корів і бичка. Коли після кучмівської реформи розвалився колгосп, треба було виживати, то їздив на заробітки. З’явилася якась копійчина, тоді він вирішив працювати на рідній землі сам на себе. Набридло на когось гнути спину. Став корів купляти. Починав з кількох, згодом було десять, а тепер уже ціле стадо! Із самого початку зрозумів: щоб отримати хоча б якийсь прибуток, тварини мають бути породистими. У господарстві Григорія Гаврилюка найбільш рентабельні волинська м’ясна та абердин-інгуська породи. Селянин своїх корів не доїть, для молока тримає лише кілька корів.
– Були сили і величезне бажання худобу розводити. У мене і зараз ще є азарт, але літа вже не ті. Я постійно рухаюся, самі бачите – роботи вистачає. Якщо опустити руки й сидіти, то можна вмерти. Поки матиму сили, то триматиму худобу, – каже хуторянин. – Корів і теляток у мене купляють люди. Я своїх тварин люблю і не здаю на м’ясо заготівельникам. Довелося ще й стати ветеринаром-самоучкою. За стільки літ навчився давати раду й лікувати худобу.
Звичайно, біля такого стада треба добряче потрудитися. Тільки щоб сіна на зиму заготовити – зо два десятки гектарів треба викосити. Але чоловік має техніку, допомагають діти й онуки.
За хутором у заплаві Стиру череда корів і телят заховалася від спеки. Григорій Савич розповідає, що взимку худобу також тримає не на прив’язі, тварини вільно ходять в кошарі й хліві.
Господар сподівається: працьовиті українці таки повернуться до життя на хуторах. І власним прикладом хоче показати, що це реально. Головне – не боятися труднощів.
На Волині – 75 тисяч корів
За інформацією головного управління статистики, в нашій області у приватному секторі й фермерських господарствах утримують 75 тисяч корів. Але кожного року їхнє поголів’я суттєво зменшується. Якщо у 2016-му було майже 104 тисячі, то минулоріч стало 80 тисяч корів, а нині залишилося тільки 75 тисяч голів.
Кость ГАРБАРЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!