У минулому номері ми вже розповідали про дивовижну історію: «воскресла» жінка, яку родичі вважали мертвою і поховали два роки тому. У селі Засмики Ковельського району ми поспілкувалися з 61-річною «похороненою» Валентиною Рижко. Вона жива-живісінька й не збирається вмирати, а хоче отримати паспорт й оформити пенсію. Про те, що її «закопали у могилу», дізналася у психіатричній лікарні, де опинилася після нервового зриву.
Втратила худобу – і щось з жінкою зробилося
Народилася Валентина у селі Секунь донедавна Старовижівського району. У батьків було семеро дітей, та двоє з них померли – один син втопився малим, інший не повернувся з армії. Вистраждала мати Юстина, виплакала. П’ятнадцять літ минуло, як помер чоловік. Не думала, що на старості хоронитиме ще й дочку.
У Валі особисте життя складалося не дуже добре. З чоловіком перебралася на хутір на Ковельщину – у Любитів. Там тримала величезне господарство – до двадцяти голів худоби! Після розлучення з чоловіком сина Романа ставила на ноги сама. Якось була холодна і люта зима, частина стада замерзла, й у Валі з того відтоді розпочалися проблеми з психікою.
– Отоді з нею щось ніби сталося, – каже молодший брат Валентини Петро Рижко. – Сестра почала поводитися дивно. З кожним роком стан її здоров’я усе погіршувався, але групи інвалідності не мала. Ми возили Валю на лікування у психіатричну лікарню в Липини. Але там день потримають – і додому.
Рідні не приховують: перестала жінка триматися хати. Вдавалося братові частіше побачитися із сестрою у Ковелі на ринку. Валентину вже всі там знали. Бо могла і скандал вчинити ні з чого, і хильнути зайвого. Такий вела спосіб життя.
«Забирайте тіло, щоб не смерділо»
Петро Рижко із сім’єю живе у селі Грушівка. Його добротне обійстя помітно вирізняється з-поміж сусідських, де ледь жевріє життя. Матір перевіз поближче до себе й поселив на одній вулиці, через хату. Там дім і подвір’я теж син приводить до ладу.
– А як зрозуміли, що сестра ваша зникла? – випитуємо в Петра Рижка.
– Та ми по пару разів на тижні у Ковель на базар їздимо. Завжди там Валю стрічали. А то раз приїхали, два, три – нема і ніхто не бачив. Подзвонили її синові Роману, спитали, чи не у нього. Сказав, що ні. Стали по знайомих шукати – ніде не знайшли. То мати й написала заяву в поліцію, що Валя зникла.
Було то у травні 2019-го. Кажуть, своїми силами шукали жінку не один тиждень. А тільки заяву у липні про зникнення занесли в поліцію – наступного дня труп знайшовся у Ковелі в чагарниках на смітнику.
– Ви були на упізнанні тіла? – запитуємо у брата «воскреслої».
– Я? Ні, не був. Матір возив у Ковель, а сам зайти в трупарню не зміг, – не приховує Петро. – Там такий духан йшов – за метрів п’ятдесят. Мати розказувала, що упізнавати не було що – вже опариші з очей лізли, кусок губи лишився… Одна схожість – зріст і статура.
– Не сумнівалася матір, що лежить у морзі її дочка?
– Ще й як сумнівалася. Казала, з одного боку наче й похожа, але з іншого – ну геть не вона.
– То чому тоді тіло забрали?
– Так Роман вирішив. Я йому казав: «Як не впевнений, що то матір, не забирай. Чого спішиш?» А він мені: «Лікар сказав, щоб за 15 хвилин тіла не було і не смерділо». Він знайшов машину і забрав.
Згодом у суді рідні Валентини Рижко пояснили: у той день були дуже схвильовані. У матеріалах справи йдеться, що працівники поліції та моргу чинили психологічний тиск та наполягали, що труп виявленої жінки з високою ймовірністю є їхньою родичкою. Оскільки тіло вже давно пролежало просто неба, то почалися гнилісні зміни, внаслідок чого обличчя було деформоване. Мовляв, Валентину упізнавали по зросту, відсутності передніх зубів, кольору волосся та… одязі.
Ще не була на «своїй» могилі
Роман поховав тіло у селі Облапи, де живе із сім’єю. Відспівали, оплакали, отримали свідоцтво про смерть. На могилі встановили дерев’яного хреста, на якому повісили табличку з ім’ям Валентини Рижко, датою її народження «18.08.1960» та смерті «15.07.2019». Та не минуло й сорока днів, як дзвонять із сільради: «Валя знайшлася!» Про те, що вона жива, дали знати з Волинської обласної психіатричної лікарні селища Олика.
– Хтось подзвонив у село і спитав, чого родичі чотири місяці передачі хворій не возять. А у нас тут відповіли, що сестру похоронили, – розповідає Петро Рижко. – Для всіх це був шок.
Поїхав він з матір’ю та племінником в Олику Валю забирати. Очам не вірили – ту, що недавно поховали, тепер могли знову обійняти.
– Які ми раді, що ти ожила! – плакала 84-річна мати Юстина.
Розпитували, що з нею сталося.
– Я стояла в Секуні на зупинці. І мене поліція забрала та в лікарню завезла, – розповідає про те, що сталося, сама Валентина.
Чи так це, сьогодні важко перевірити. Але що вона опинилася в психлікарні – факт.
– А чого так довго не давали про себе знати? – цікавимося в жінки.
– Я була обіжена. Кормили, лікували – все, як має бути. Але лікар рідко приходив, то я йому нічого й не казала. За чотири місяці зізналась, що в мене є матір і син. То вони й подзвонили. Потім лікар приходить і каже: «Валю, тут таке діло: тебе вже немає на світі – похоронили». Я була шокована. Я ще ж жива й не збираюся вмирати, – усміхається жінка.
– Були у себе на могилці? – запитуємо.
– Ні. До сина їжджу, а на могилу спеціально не ходила. Правда, знаю, що табличку поміняли. Тепер там пише: «Похована невідома особа жіночої статі».
«Воскресіння» Валентини Рижко наробило шуму. Провели ексгумацію тіла з тієї могили, взяли зразки ДНК. А жінку рідні оселили в окремій хатині у селі Засмики. І стали думати-гадати, як повернути її й документально до життя. Адже донедавна вона мала на руках єдиний дійсний документ – свідоцтво про свою смерть. Два роки нічого не могла добитися по інстанціях. І лише нещодавно суд таки визнав її живою і ухвалив рішення анулювати актовий запис про смерть від 16 липня 2019 року.
– Я раніше ходила по паспорт, але мене там навіть не хотіли фотографірувати. Сказали, що я не житель України. І що взагалі не житель, – тепер сміється з тієї історії жінка. – То коли вже мені видадуть того паспорта? Бо пенсії нема, а коли її отримаю, то хто його зна. Стаж маю, на машзаводі була штамповщицею, швеєю на фабриці, продавцем, я скрізь робила й робила. Попіклуйтеся мені за пенсію – може, дадуть, – сподівається «воскресла» волинянка. – Син звертався у Луцький суд, то заплатив тисячу гривень, тепер ще за Ковельський тоже віддав тисячу. Тепер за те, що мене «похоронив», витратив 15 тисяч, отаке-во. А хто насправді в могилі?
У жінки – безліч запитань без відповідей. Але сьогодні найдужче турбує її інше:
– Скучно мені самій. Хотіла б до сина поближче…
Розповідає, який Роман у неї хороший: і картоплі привезе, і сала, і всі продукти, що треба, і дров заготовить на зиму.
Наталія КРАВЧУК, Кость ГАРБАРЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!