Не висихають материнські сльози, не сходить сум з обличчя поетеси Валентини Матвіїв. Вона втратила на війні єдиного сина. Біль лягає проникливими рядками на папір і торкається кожного серця. Її Тарасові був усього 31 рік… Він теж писав – вражаюче і щемливо: «Україна – загадка і моя печаль. Крізь мене твої віки величі і страждань пройшли за грань життя. Навіть у пеклі я – українець, ти – моя мати».
Від Революції Гідності не святкував свій день народження
Тарас Матвіїв народився 18 лютого 1989 року у селі В’язівне тоді Любешівського району Волині. Коли синові виповнилося три роки, сім’я переїхала на Львівщину, у місто Жидачів. Мама працювала вчителем української мови і літератури, тато нині – офіцер Міністерства внутрішніх справ на пенсії. Що хлопець цікавиться минувшиною, чесний та свободолюбивий, помітили змалку.
– Зі школи Тарас захоплювався історією та літературою. Дуже багато читав, любив грати у стратегічні ігри, міг сісти на підлозі і годинами бавитися у війну, – згадує Валентина Павлівна. – А ще у Тараса ніколи слово не розходилося з ділом. Мені таких людей у житті майже не траплялося…
Він був активним учасником Революції Гідності. І коли у лютому 2014-го почала надходити інформація про розстріли, вирушив на Майдан у Києві. Допомагав виносити поранених та загиблих, пізніше – шукав тих, хто вважалися зниклими безвісти. Проводив величезну волонтерську роботу. І коли настала перша річниця тих сумних подій, відмовився від святкування свого дня народження. Казав: «Кволі барикади з непотребу таки змогли витримати. Смертні люди стали безсмертними. А доти недосяжні зміни стали незворотними. Відтоді мій день народження – це лише день спомину і подяки за всіх, хто пішов, і всіх, хто досі залишається поруч».
За освітою Тарас Матвіїв був журналістом. Але коли почалася війна, він покинув свій фах та пішов добровольцем боронити Україну. Став бойовим побратимом у складі «Карпатської Січі». Над головою свистіли міни, поряд падали замертво від куль ворога друзі. Але сам він лишився тоді живий. Душа бунтувала, бо важко було змиритися з тим, що він є, а їх уже немає. А пройшов же багато «гарячих» точок, у тому числі вижив у Пісках під Донецьком, Водяному та Опитному.
Носив мамою переписаний псалом
Повернувшись додому, Тарас не зміг лишатися осторонь проблем, які роз’їдають країну зсередини: блокував незаконні вирубки лісу, боровся з власниками підпільних казино. Став депутатом – і добився втілення багатьох проєктів для громади. А ще створив виставку у пам’ять про події на Майдані й сам був екскурсоводом, організував військово-патріотичні вишколи для тих, хто хотів навчитися обороняти себе та країну.
Але й цього юнакові було замало. Тож він пішов на «лідерські» курси в Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Через рік уже як молодший лейтенант під псевдо «Сармат» Тарас Матвіїв знову від’їжджав на фронт.
Його не раз запитували: «А навіщо воно тобі? Чи готовий до того, що довго будеш далеко від дому?» Він відповідав: «Готовий. Йду, щоб українізувати язики і мізки хоча б своєї частини».
А материнське серце щеміло... Благословляла ненька сина, й не могла стримати сліз. Це було якраз напередодні її дня народження. Вона вклала у наплічник Тарасові як оберіг псалом 90, переписаний від руки. А він їй передав через кохану… руденького котика, якого спеціально придбав через Інтернет. «Він – неймовірний! Сонечко по хаті у тебе буде бігати!» – сказав, вітаючи по телефону. Так з’явився у домі Матвіївих Марс.
Одне мамине сонечко залишило хату, а інше у неї прийшло. І тепер, коли господиня не може докликатися свого Марсика, точно знає – він спить… на атласній подушечці із «Зіркою Героя» її Тараса.
– Як Марс проникливо дивиться на мене, коли я сумую! – каже Валентина Павлівна. – Інколи ловлю себе на думці: «Що, дивишся на мене, Тарасику? Шкодуєш маму…» Хоч це всього-на-всього кіт. Але є у ньому щось дуже тепле і рідне.
«Я відчуваю його всюди, тільки не на кладовищі»
Тарас Матвіїв мав бойове псевдо «Сармат». Ворог скосив його 10 липня 2020-го.
Ворог саме обстрілював наші позиції під Троїцьким на Луганщині. Один снаряд влучив у бліндаж з хлопцями, якими командував Тарас. Вмить все охопило полум’я, не залишаючи шансів пораненим. І «Сармат» побіг у те пекло їх рятувати. Зайшов раз у вогонь, вдруге. Виніс звідти у безпечне місце двох своїх побратимів. А коли знову повертався, вибухнуло біля нього…
«Ваш син загинув як герой»… Які сильні та страшні слова почула мати. Бо не стало її єдиної дитини. Земля втекла з-під ніг. Ще якось трималася на велелюдному похороні. Віддати шану синові прийшли тисячі людей. А потім здалася на поталу своєму душевному болю. Невимовне горе скувало серце і заніміли вуста. З них перестали злітати вірші.
– А потім ми захворіли на коронавірус, – згадує пані Валентина. – Була лікарня, безсонні ночі. І там народився вірш «Серце, як ти ще б’єшся?» Відтоді з’явився той стержень – не можна зламатися. Сили жити дає син. Я відчуваю його всюди – вдома, у лісі, у полі. Тільки не на кладовищі.
Ікона святого Тарасія
Вдома зберігаються бойові нагороди Тараса. З ними – портрет луцького художника-вояка, що пройшов АТО, Руслана Кашаюка. Образ Тараса Матвіїва йому з’явився в уяві, ніколи героя не бачив. Але змалював фарбами настільки характерно! Так на полотні постав статний воїн у монашій сутані і двоє вовків по боках – наче ті хлопці, яких витяг Тарас з бліндажу живими. Руку він символічно поклав на серце – Україну.
– Марс теж відчуває на тій картині Тараса. Бачу, як лапкою «гладить» синове обличчя, – розповідає мама, і важко стримати від її щирої сповіді сльозу.
А у греко-католицькому храмі Воскресіння Христового у Жидачеві з’явилася авторська ікона святителя Тарасія, яку написав знаний львівський іконописець Лев Скоп у пам’ять про Тараса Матвіїва. Сюди часто приходить Валентина Матвіїв та Ольга – Тарасова наречена.
– Вона для мене, як донечка, – каже поетеса. – Бачимося кожного дня, разом їздимо на цвинтар, беремо участь у заходах. Зберігаємо теплі стосунки – такі, як були, коли Тарас жив. Хоч разом з тим бажаємо їй щасливої долі. Розуміємо, він поставив високу планку, бо був справжнім лицарем.
Одруження, свій дім, авто, діти, реабілітаційний центр для воїнів, подорожі морем та у гори… Усе це у нього було в планах, але після війни. Свої думки і мрії Тарас записував. Коли його не стало, батьки знайшли чернетки і файли – і ще раз переконалися, наскільки глибоко він мислив, якою був відданою Україні та Богу дитиною.
– Його список мрій складав 51 пункт. З них встиг втілити лише сім. «Написати спогади, книгу, збірку…» – це було другою мрією після «Перемога: Крим і Донбас». Ми зараз готуємо таку книгу, – зізнається мама героя.
Вона розповідає, наскільки правдиво віруючою людиною був її син, добре знав Біблію, завжди називав Бога тільки «Батько». Міг засидітися після служби у храмі, вдивляючись в ікони й маючи свою розмову з Господом. Покладався на Його волю безапеляційно. І здійснив чи не найбільший християнський подвиг – загинув, рятуючи інших.
Приходить у снах веселий і обіймає
Тарасу Матвіїву присвоєно звання Героя України. Посмертно. А ще у Жидачеві Шкільний бульвар перейменовано на його честь. А напередодні дня Захисника України алея Героїв поповнилася особливим Деревом пам’яті – саджанцем рідкісного південнокорейського дуба. Тарасового! Біля дерева встановили табличку зі словами героя, які він колись записав у щоденнику: «З нас виросте щось міцне і горде. Не абияке сухотрав’я».
А він знову й знову приходить у снах. Усміхнений, світлий, у сяйві. Завжди йде назустріч, обіймає, тулиться. І мама, прокидаючись, відчуває справжнє синівське тепло.
– Він наче дає зрозуміти: «Я тут, з вами». Ще й ображається, як його хтось у сні перепитує, чи він живий, – при цій згадці мама усміхається. – Таке відчуття, що він справді десь тут, поряд.
Його жертва велика – як і сотень та тисяч тих, хто загинув за Україну. І коли в містах бахкають салюти, на згадку мимоволі спадають слова Валентини Матвіїв, що стали рядками вірша:
Коли лунає сміх дитячий
поміж щасливих мирних ваших днів –
згадайте матір, що десь тихо плаче
і молиться за воїнів-синів.
Наталія КРАВЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!