Катерину Корнісік із села Сереховичі Ковельського району під час війни вивезли на роботу у Німеччину, де доглядала маленького хлопчика Едгара. І через багато літ син німецького офіцера знайшов свою няню, яку пам’ятав усе життя!
«Брось маленького фашиста на землю!»
Катерина Миронівна 1923 року народження. Після семирічної освіти здібну доньку батько відправив у Ковельську дворічну школу Мостицького. Але дівчина вчителькою не стала. Розпочалася Друга світова війна, а згодом нове лихо – українську молодь окупанти стали вивозити на роботу в Німеччину.
– Маму забрали у 1942-му на свято Трійці, – історію Катерини Корнісік розповідає її дочка – вчителька-пенсіонерка Раїса Заяць. – Її взяли служницею в родину німецького офіцера Христіана Епінгера у село Кунзоф у Східній Пруссії.
Господиня – фрау Маргарита – приязно зустріла українку. Катерина вперше у житті милася у ванній. Старий одяг дівчини викинули, а дали нове вбрання. Жила в окремій кімнаті на другому поверсі. Ще більшою несподіванкою стала білосніжна постіль, подушки й перина. Вдома на Волині уся сім’я спала на лавках і накривалися ряднами. Катерина виконувала роботу таку, як і вдома. Зранку доїла шестеро корів і годувала свиней. Хазяйка сама готувала їсти і харчувалася разом з остарбайтерами. Крім українки, у родині Епінгерів ще працювали двоє поляків. У фрау Маргарити був маленький син Едгар. Волинянка Катерина стала для нього нянькою. Дівчина вчила німецького хлопчика розмовляти українською. Співала йому колискові, розповідала казки. Може, малюк і не все розумів, але дуже полюбив свою виховательку. Через деякий час уже приходив у кімнату няньки і казав українською мовою: «Катерино, ходи-но їсти».
– Фрау Маргарита на знак подяки на Різдво подарувала мамі золотого ланцюжка, – продовжує Раїса Савівна. – У березні 1945-го до села наблизився фронт. Якось мама вийшла на вулицю з відрами по воду і побачила, як летять підводи, а коні запряжені в дуги, не так, як у німців.
Село зайняли радянські війська. Хазяйка страшенно перелякалася і наказала заховати портрет Гітлера у позолоченій рамці та запрягати коней. На підводу поклали тушонку та горілку, бо знали, що цим можна відкупитися від червоноармійців, й одразу вирушили в дорогу. Їх зупинили солдати, забрали коня і всі продукти. Маленький Едгар злякався і став дуже плакати, тож українська дівчина взяла хлопчика на руки. «Это твой ребенок?» – запитали червоноармійці. Коли Катерина відповіла, що дитина фрау Маргарити, вони наказали: «Брось этого маленького фашиста на землю!» Але Катерина обережно поклала перелякану дитину на перину. Відтоді вона Едгара не бачила.
Життя врятувала польська метрика
– Усіх арбайтерок зібрали у Кенігсбергу, – розповідає пані Раїса. – Там мама зустріла свою подругу з Буцина Марію Зіміч. Уявляєте, як дівчата зраділи! Землячка подарувала Катерині своє фото, яке вона зберегла. Усіх полонянок почали дуже прискіпливо допитувати енкаведисти. Мама тільки дивом залишилася живою. Коли її у 1942-му вивозили, то у неї були польські документи, і вона у метриці записана як Катажина. Тому потрапила до дівчат з Польщі, і їх відпустили. А Марійка Зіміч – до радянських полонених. І додому вже не повернулася. Адже совєти у 1945 році у Кенігсбергу розстріляли десять тисяч дівчат, вивезених до Німеччини. А мама товарняком дісталася у Брест, а звідти і в рідне село. Після війни закінчила Ковельське медичне училище. Вийшла заміж, народила дочку та сина. І все життя трудилася медсестрою у дільничній лікарні села Сереховичі. Мама часто згадувала той час, коли була у Східній Пруссії, розповідала нам. Не забула людяного ставлення німців до неї.
Минуло пів століття. І раптом у липні 1999 року у Сереховичі надійшов лист з Міжнародної служби розшуку! То писав Едгар Епінгер з Німеччини – той самий маленький хлопчик, якого гляділа Катерина Корнісік. Він повідомив, що розшукує українську остарбайтерку, яка працювала у їхній сім’ї. Німець писав, що його батько пропав безвісти на фронті, а мама померла у 1976 році. Вона не забула няньку Катерину і дуже хотіла дізнатися, як склалася її доля і чи повернулася вона додому. Едгар жив у Дрездені і сподівався на зустріч.
– Ви не уявляєте, як мама зраділа! – згадує Раїса Заяць. – Ми одразу написали йому листа. З нетерпінням чекали відповіді з Німеччини, але чомусь не отримали. Чи з Едгаром щось сталося, а може, він раптово помер? На наші звернення ніхто більше не відповідав, – розповідає пані Раїса. – Хоча мама до останніх днів згадувала того хлопчика Едгара.
Довгожданої зустрічі так і не відбулося. Катерина Корнісік прожила 90 літ і померла у 2013-му на перший день Великодня – після того, як дочка у церкві посвятила паску і прийшла додому.
Кость ГАРБАРЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!