Маленька затишна хатинка притулилася до самого берега у селі Вербка Ковельського району. Живуть тут Федір та Надія Родюки. Для когось це звичайна пара пенсіонерів, та мало хто знає – разом вони уже 65 літ. Надія Адамівна жодного дня не пошкодувала, що погодилася вийти заміж за Федьку після першого з ним танцю.
Чекала з армії одного, а сватався – другий
Дід Федір був у своїй майстерні, а бабця Надя змітала опале горіхове листя. Зачувши, що ми з «Вісника», якого подружжя передплачує багато літ, гостинно запросили до хати. У кімнатках – порядок та затишок. Над ліжком висить весільний портрет. На ньому дрібненька Надя та високий чорнявий Федя.
– То ви красень були! – зауважуємо.
– Ще й танцюрист знаний на всю округу, – усміхається Надія Адамівна. – Саме танець нас і звів. Хоч до того мені хлопці траплялися і Федька мав дівчину, але Бог розпорядився по-своєму.
Виявляється, Надя свого хлопця в армію проводжала, вишитий «платочок» дала. Це в ті часи був ніби символ того, що має його назад діждатися.
– І я чесно чекала, але на танці ходила, бо що, дівчина у 17 літ має під замком бути? – ніби сама у себе перепитує. – З подружками побачуся, потанцюю – і додому. З нами по дорозі йшов один хлопець із сусіднього села. То, певно, й почали пльотки розпускати, нібито він зі мною. Але мій солдат жодним словом не обмовився про свої ревнощі, а я що буду пояснювати? Поводу ніякого нікому не давала. Несподівано в одному з листів отримала свого платочка, типу, як дозвіл, що можу своє життя з іншим пов’язати. Як так? Я два з половиною роки його чекала, а він навіть мого пояснення не чув і все вирішив?! Образилася і перестала писати. А той, з іншого села, за трохи свататися прийшов. Ой, я ж його ніколи не представляла своїм кавалером – так, знайомий просто. Навіть не знала, як делікатно відмовити, щоб не образити. То почала: «Ще мати перини не зробила. Ще подушок нема». Він усе поняв.
Збирався брати іншу дівчину, а вибрав Надю
Потихеньку життя дівчини увійшло у звичне русло. Робота, домівка. А прийшов Спас, сама не своя ходить.
– У сусідньому селі Городниця, де моя бабця жила, був престольний празник, – продовжує далі Надія Адамівна. – Ніколи на нього не ходила, а то ніби хто у спину пхає: «Іди, іди!» Так тягне туди, що аж душа перевертається. А це ж п’ять кілометрів пішки шурувати – сама не хочу. Якось вмовила невістку скласти мені компанію. Пішли на танці. Мене запросив Федька. Ми так в обличчя зналися, але ніколи не розмовляли. Малолєткою йому здавалася, бо ж на десять літ менша. Потанцювали «Яблучко», краков’яка, польку. Цілий вечір мене не відпускав. Не повірите, там і сказав: «Підеш за мене заміж?» Я довго не думала, бо він хороший був: не пив, не курив, робив на заводі, а що старший, то хіба то проблема? Вранці кажу мамі: «Я заміж виходжу!» Вона аж не повірила, бо навіть жениха серйозно ніякого не мала. Але поблагословила мій вибір. Федька теж своїх здивував, бо мав іншу дівку, збирався її брати, всі домашні про це знали, а тут раптом сказав, що жениться на мені. Та, видно, на все Божа воля. Вийшло, що 19 серпня перший раз танцювали разом, а другого вересня уже розписалися!
Дівчина пишалася своїм нареченим. Толковий, фронтовик, який перемогу зустрів у Магдебурзі. Надя ж росла напівсиротою – батько не повернувся з війни. Тоді весілля гучного не робили. Сукню позичила у двоюрідної сестри нареченого, а фату бабця у своєї родички взяла. І ще неймовірний факт – у Наді та Федора однакові прізвища!
– У нашій стороні такі фамілії дуже поширені, – пояснює жінка.
– Але не думайте, ми не родичі. Нє, тілько як поженилися, то поріднилися, – жартує дідусь.
Цьогоріч пара відгуляла залізне весілля: 65 років вони вже разом. З’їхалася рідня, до церкви ходили. Священник благословив подружжя дожити у такій злагоді до ста літ. Надя ніколи поганого слова від чоловіка не чула й сама шанувала та берегла свого Федьку. Двох синів виростили, внуками, правнуками тішаться і у гості чекають. У радості та горі горнулися одне до одного, бо всякого було у житті. Щемить серце, коли згадують трагічну смерть молодого сина. Тож особливо цінувати любов і повагу стали на старості, коли хвороби допікають. А лагідне слово чи веселий жарт Федора Дмитровича допомагають краще за будь-які таблетки. Він і обніме свою бабцю, і пригорне. Ну геть як колись, у молодості!
І на велосипеді гасає, і бджіл доглядає
– Жонку люблю перву, а бджоли на другому місці, – сипле приказками пенсіонер.
І з захопленням розповідає про цих божих комах, адже займається пасікою більше половини свого життя.
– Раніше мав п’ятдесят вуликів, а зараз тілько 10 лишилося, але й біля них треба походити, – розважливо каже Федір Дмитрович.
Він переконаний, що найліпшими ліками є продукти бджільництва. Має спеціальну книжечку, де зібрані різні рецепти.
– Прополіс – це найкращий антибіотик. А якщо пити гомогенат (трутневе молочко), то чоловік до 90 літ у ліжку буде справний. Жінка не обіжатиметься, – весело моргає дідусь. – Мед щодня їмо – він завжди на столі. Мені ще колись казали, що хто ходить біля бджіл, дихає ними, той довго житиме.
Тож, напевно, секрет довголіття цього поважного ветерана – у цих божих комахах і у постійному русі. Замолоду працював слюсарем на сирзаводі. Вийшов на пенсію – облаштував майстерню вдома, усе вміє зробити. А коли треба якісь справи вирішити, їде велосипедом. І це у 95 літ! Дружина Надія завжди проводжає його до хвіртки. Жінці уже за вісімдесят, а дивишся на її сяючі очі, коли згадує про молодість, і бачиш юну дівчинку, яка довірилася серцю і знайшла щастя на весь вік.
Руслана СУЛІК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!