Сотні батьків не дочекалися з проклятої війни своїх синів, молоді вдови вже тепер у снах та спогадах обіймають коханих чоловіків. За своїх врятованих синів щодня дякують Господу Людмила і Федір Журанські із села Березолуки Луцького району. Їхні Саша та Володя, яких призвали в АТО один за одним, вижили у пеклі Іловайського котла і повернулися додому. Що пережили батьки, які муки витримали – лише Богові відомо.
Вигляділи круглих сиріт
– Не знаю, як ми це все пережили… – голос у мами Людмили Антонівни дрижить від хвилювання, від тих страшних спогадів, які випали на долю. Коли показує фотографії своїх синів у військовій формі, непомітно втирає сльози. А вони ллються і ллються зі зболених материнських очей... – Кожен день дякую Богові, що зберіг нам синів… Що вернулися живими додому… А ще у нас є племінники, яких ми вигляділи. Це наші Олічка і Антон, – ніжно усміхаючись, показує їхні фото.
У розмові жодного разу у жінки не промайнуло, що то не її діти. Тільки «наші». Їх, круглих сиріт, Журанські прихистили шістнадцять років тому. Першою померла їхня мама. Усім селом проводжали молоденьку жінку на той світ – це була трагедія не лише для родини. Працювала вчителькою у місцевій школі, вчилася в університеті. На жаль, рак безжально забрав її життя у 33 роки. У маленьких діток лишився тато, який доводився братом Людмилі Журанській. Але за кілька років і він помер – від серцевого нападу.
– То було 14 серпня 2005 року. Антон ходив у п’ятий клас, Олічка – у сьомий. Діти були самі вдома, то так полякалися. Встав рано і впав, – згадує Людмила Антонівна. – Після похорону невістчина мати забрала внуків до себе на Рівненщину, поки ми оформляли опікунство над ними. Хоч у них є хороші дядьки, але діти виросли тут і добре знали нас.
Журанські жодної миті не вагалися, чи забирати дітей до себе. Вони твердо вирішили, що будуть їх глядіти – це питання навіть не обговорювалося. Уже 1 вересня Оля та Антон пішли у свою школу. Але стали жити не у батьківській хаті, а у тітки. Їм тут облаштували дитячу кімнату, накупляли шкільного приладдя, одягу. Діти при рідних мало плакали, може, носили свій біль у собі. Не раз сідали біля тітки, горнулися до неї. Вона їх голубила, обливаючись сльозами, бо розуміла, що хочуть материнського тепла.
– Не чужилися нас. Ми старалися, щоб вони були як рідні… – каже Людмила Антонівна. – Мамою і татом нас не називали. Вони знають, що ми тітка і дядько. Часто згадую той час. Якби мене спитали, як я гляділа цих дітей, сказала б, що краще, ніж своїх… – плаче. – Як мої росли, я ходила на роботу – працювала економістом у колгоспі. А як прийшли Олічка і Антон, то ми займалися хазяйством. Частіше були вдома, то їм більше часу вділяли.
Як рідні батьки, Журанські ходили на батьківські збори, возили дітей у райцентр на учнівські заходи, концерти. Оля має чарівний голос, з дитинства гарно співає. Тож Федір Журанський, який працює вчителем музики у місцевій школі, вдома готував її до виступів. Не раз дівчина перемагала у різних творчих конкурсах. Антон, як і сестра, теж добре вчився – з такими хорошими дітьми не мали клопотів.
Хлопців забрали в АТО в один тиждень
– Антон закінчував школу і поступив у Луцький технічний університет, Олічка уже там вчилася. Наші сини теж цей вуз закінчили, заодно і військову кафедру. Менший син працював у банку, старший – у транспортній фірмі. Тільки б жити, як настав квітень 2014 року, – згадує Людмила Антонівна. – Спочатку забрали Володю. Йому подзвонили о дванадцятій ночі і сказали вранці явитися у військкомат. А рівно через тиждень викликали Сашу. І перед Пасхою поїхали до синів на полігон у Тучин на Рівненщину. Не плакали, ще сфотографувалися усміхнені, жартували. А як уже прощалися, то сльози пішли… – дивиться у вікно Людмила Антонівна.
Батьки тоді ще не усвідомлювали – почалася справжня війна. І то така страшна, що безжально коситиме молоді життя...
Чотири дні нічого не знали про старшого, Сашу
Кожен день сини дзвонили додому, між собою спілкувалися, тож знали про позиції один одного. Батькові про АТО дещо розповідали, лише мама нічого не відала – не хотіли тривожити її серце. Знала, що вони служать: старший – неподалік Волновахи, менший – у Дніпропетровській області. Тож Людмила Антонівна вірила «байкам», що все у синів добре: вони ловлять рибу, купаються в озері, а не передзвонили, бо «не ловило», та й де у полі підзарядити телефон.
– Я й вірю – може, правда… Та одного разу Саша сказав, що Володі треба бронежилет, каску, окуляри. А я стоп: чого бронежилет?! Значить, там небезпечно?! А за трохи знову дзвонить: купили? Та де ж його взяти, тож на базарі не продають! Коли побили хлопців під Волновахою, то у мене роботи вже не було. Серце рвалося: мої діти на війні! Цілими днями сиділа біля телевізора і дивилася новини по всіх каналах, – плаче мама. – Подруга питає, чим допомогти. Чим? Одна надія на Бога. Дуже підтримували нас люди. Односельці, сільська рада, волонтери зібрали гроші, за що їм щиро вдячні. Не можна словами передати, який стан матері і батька, коли два сини на війні… – плаче.
Вони воювали на фронті, а батьки мучилися від переживань. Бабуся Марія щонеділі ходила до церкви, Сашина дружина Наталя їздила по монастирях і замовляла служби за здоров’я хлопців, місцевий батюшка молився за їхній порятунок. У серпні 2014-го, коли російські військаі увірвалися на наші землі, брати Журанські воювали за два кілометри один від одного. Як дзвонили до батька, мама кидала роботу і прислухалася до розмови у трубці.
– А то бачу, чоловік з телефоном чогось поліз на горище – каже, щось не ловить. Це Володя подзвонив, щоб повідомити страшну новину і я не чула. Сказав: «Тут багато загиблих, якщо з нами щось станеться, то щоб знали, у якій ми стороні і де нас шукати», – Людмила Антонівна згадує це і заливається сльозами. – А через пару годин подзвонив другий син і сказав: «Тут війна». І все.
Олена ПАВЛЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!