«Письменником мене зробила війна», - Василь Слапчук
Волинь

«Письменником мене зробила війна», - Василь Слапчук

2 січня, 17:07
0
0
Сподобалось?
0

Нещодавно письменник, поет та воїн Василь Слапчук відзначив 60-річчя. Його особливо представляти не треба. Він – єдиний на Волині літератор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Його твори видані англійською, шведською, польською, білоруською, болгарською та іншими мовами. Сам Василь Слапчук каже, письменником його зробила війна. 

– Писати я розпочав після Афганістану, – каже Василь Дмитрович. – До того я ніколи про це не думав. Після поранення мені хотілося чимось займатися, а я був обмежений в просторі та засобах, прикутий до інвалідного візка. І мимоволі прийшов до літературної творчості. Але це був дуже довгий шлях. Перший свій вірш написав у Криму в санаторії у 1982 році. Потім став посилати поезії в усі газети і журнали. Мені їх відправляли назад. Перша публікація була у 1984 році у «Молодому ленінці» (потім газета «Віче» – авт.). У тому ж році надрукували вірш на сторінці для дітей у журналі «Перець». Там через рік отримав премію. Це була значна сума – 70 карбованців. Перша книжка, збірка поезій «Як довго ця війна тривала», вийшла у 1991-му. Писати треба про те, що знаєш і пережив. А на той час у мене за плечима були лише дитинство та Афганістан. Це було найближче.

– Війна в Афганістані тоді вплинула на долю цілого покоління. Як і теперішня на Донбасі. Між ними, на Вашу думку, можна провести паралелі? 

– Тоді в Афган відправляли 18-річних. По суті, дітвору. Ми не ставили питань. Сказали треба, значить, треба. У мене немає образ, я хотів бути там, бо відстоювали інтереси країни, хоч і були на чужій землі. Теперішня війна на Сході інша. Зараз ми захищаємо свою країну. І повинні бути вдячні тим, хто це робить. Мене вражає, коли чую, що з маршрутки вигнали ветерана АТО. Це така ганьба! І принизливо не для воїна, а для людей, які собі таке дозволяють. Коли американці бачать військового, підходять і дякують йому. І нам так треба. Ми маємо бути вдячні тим людям за те, що можемо жити мирно і навіть не згадувати про війну. Сюди ж бійці повертаються ніби в інший світ, і наш обов’язок – підтримувати їх і цінувати те, що вони роблять. Тільки без пафосу.

– Свого часу Ви мали таку підтримку?

– Тоді єдиною, хто мене підтримував, була мама. Хоч у мене не було якихось психологічних травм, я знав, куди йду. Але життя змінилося, і треба було до цього звикати. Одразу після поранення мама прилетіла у Ташкент. Тоді викликали батьків до найтяжчих, які могли не вижити. Мама не тільки доглядала, але й прала простирадла, бо санітарок у військовому шпиталі не було. А з Ташкента мене відправили буквально голим, тільки зверху прикритим простирадлом. Форму не видали, бо виписували у вихідний. І це мамі довелося стерпіти та пережити. Коли переїхали у Луцьк, то квартиру дали на третьому поверсі. Пів року у мене не було інвалідного візка. І мама знову мені допомагала. Це дуже важко. Психологічна підтримка їй була потрібніша, ніж мені.

– Що Ви можете сказати про сучасний стан нашої літератури.

– Вона у нас є і навіть по-своєму цікавіша, ніж раніше. Тільки от у суспільстві письменник і книга уже не мають такого значення. В Україні читають не дуже багато. Я про це можу судити по тиражах видань, які продаються. Людей більше цікавить побут. Очевидно, ми ще не сформувалися, нам потрібно утвердитися. Подивіться, захід не дуже розрізняє, де росіяни і українці. Путін розказує, що немає України. Напевне, українці самі дають привід так думати. Дуже повільно ми рухаємося у питаннях національного становлення. І мене це печалить, бо розумію – іншою країну вже не побачу. А хотілося б. Я вдячний Богові, що ще тримає мене на цьому світі. І людям, які підтримували мене.

Василь Слапчук народився 23 грудня 1961 року у селі Новий Зборишів колишнього Горохівського району. Після закінчення школи і технічного училища працював шліфувальником на заводі «Комунар» у Запоріжжі. Воював в Афганістані. 18 червня 1981 року під час штурму бази моджахедів був важко поранений. Закінчив філологічний факультет Луцького педінституту імені Лесі Українки, кандидат філологічних наук. Мешкає у Луцьку, пише вірші, прозу, літературну критику. Автор 27 поетичних збірок і прозових творів. Крім того, у доробку Василя Слапчука – книги для дітей, монографії, есеї тощо. 2004 року став лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка за книги «Навпроти течії трави» і «Сучок на костурі подорожнього». Має численні державні нагороди. Серед яких – орден Червоної Зірки (1987 рік), «За мужність» ІІІ ступеня, «За заслуги» ІІ і ІІІ ступенів. 

Розмовляла Наталка СЛЮСАР


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися