Віктору Петровичу – 80, Надії Григорівні – 69. Вони познайомилися у Луцькому геріатричному пансіонаті.
Кожен мав нелегке життя, через недуги обоє втратили зір, жінка не має ніг. Втім, три роки тому, розповідають, доля зробила один із кращих дарунків – зустріч один з одним.
“Я прийшов сюди і Надія Григорівна гукнула: “Як тебе звати?” З цього все й почалося. Тут тяжко, якщо не мати нікого, то можна з глузду з’їхати”, – каже Віктор.
Пані Надія в геріатричному пансіонаті вже 6 рік. Має трьох дітей, усе життя пропрацювала на різних заводах та комбінатах. Через погане здоров’я вирішила поїхати жити до пансіонату, адже ні від кого не хотіла залежати. Тут вже опинилася в інвалідному візку, бо довелося ампутувати кінцівки. Діти, каже, навідують. А от Віктор – одинокий. Життя дітей не подарувало, дружина померла.
Тож на схилі літ життєві обставини обох привели в геріатричний пансіонат. З тих пір вони майже не розлучаються. Мають вже чіткий розпорядок дня. Віктор Петрович прокидається о 6 ранку, робить зарядку і обов’язково йде будити подругу. Чоловік допомагає пані Надії приймати ліки, розігріває обіди.
“Якби не він, мене уже може б і не було. Бо уявіть, як тяжко без очей і без ніг. Я рада, я щаслива, що він приходить, ми говоримо, ми співаємо”, – розповідає Надія.
Розповідають, як тільки познайомилися, то зір ще мали, тож один одного добре уявляють.
Вони один для одного найбільша втіха та розрада. Разом чаюють, слухають радіо, діляться свіжими анекдотами та співають пісень. А усіх волинян закликають цінувати та поважати близьких людей. Мовляв дорогі серцю люди – величезний скарб.
Детальніше - в сюжеті 12 каналу.
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!