Олександр БЄЛАШ з дружиною у Луцьку
Волинь

«Не зміг сказати матері, що її дитину врятувати не вдалося»: лікар з Маріуполя нині працює у Луцьку

10 квітня, 19:00
0
0
Сподобалось?
0

27 лютого до лікарні у Маріуполі, де працював анестезіолог Олександр Бєлаш, привезли поранену снарядом шестирічну дівчинку. Попри відчайдушні намагання лікарів врятувати дитину, дива не сталося. Осколкове поранення виявилося смертельним. «Покажіть цьому путінському ху*лу очі цієї дитини! Покажіть лікарів, що плачуть! Щоб він здох!» – сказав тоді на емоціях лікар. Слова потрапили на відео іноземних журналістів, які прибули знімати злочини путінської армії в Україні. Сюжет облетів увесь світ. Але втрата, що змусила плакати увесь персонал, була лише початком жахіть.

Плакали і медсестри, і чоловіки-лікарі

У 2014 році Маріуполь уже прийняв на себе удар війни, але ніхто і гадки не мав, наскільки моторошним він стане цього разу. Уже після 10-ї години ранку 24 лютого у лікарню почали поступати перші поранені – і цивільні люди, і військові. Потік пацієнтів був безперервний, тож лікарям довелося працювати цілодобово, практично жити у медзакладі. Олександр Бєлаш розповідає, ще коли обстріли були не настільки інтенсивними, він бігав додому до дружини та сина. Бо у їхньому місті не було ні світла, ні газу, ні зв’язку, тож він приносив рідним питну воду та трішки гарячого супу, який привозили у лікарню волонтери.

– Дуже важко, коли ти не розумієш, прилетів снаряд до твого будинку чи ні, хочеться збігати хоч на п’ять хвилин і просто переконатися, що дружина і син живі, – каже він.

Людей несли на простирадлах, на руках, привозили на авто. 27 лютого запам’яталося особливо – у лікарню доставили важко поранену снарядом рашистів шестирічну дитину. Це була перша маленька пацієнтка і перша втрата дитячого життя.

Коли Олександр Миколайович з колегами відчайдушно рятували цю маленьку безневинну дівчинку, він бачив, як на її тіло падають сльози колег. Навіть дорослі чоловіки не могли стриматися! Дитину реанімували 30 хвилин! Продовжували це робити навіть тоді, коли було зрозуміло, що усе марно. Хтось з лікарів закрив малечі очі. Але весь цей час у коридорі чекала і плакала мама дівчинки. Комусь потрібно було вийти і повідомити їй жахливу звістку.

– Я тоді був на таких емоціях від того всього, що сам зголосився повідомити мамі. Але коли підійшов до неї і побачив, як вона ридає та її благальний погляд, не зміг вимовити й слова. Розвернувся і пішов, не сказавши їй нічого. Це замість мене зробили інші, – розповідає лікар.

Породіллю з немовлям вклали у чорний пакет

Потім діти ще поступали. Були втрати. Ампутація рук і ніг стала звичним явищем. Коли бомба потрапила у пологовий будинок, частину породіль перевезли у цю лікарню. Одну з них кесарили, але врятувати ні її, ні дитину не вдалося. Їхні тіла Олександр Миколайович з колегою вклали у чорний мішок…

Уже 12 березня в лікарні поселилися російські війська – фактично використовуючи її як щит. Самі ж під вікнами поставили свої танки і гатили по українських позиціях та мирному населенню. Лікарі працювали до останнього, але медзаклад уже не зміг повноцінно функціонувати. Не стало медикаментів, не було води та їжі. Всюди – бруд, кров і жах. Снаряд потрапив у морг, тож тіла довелося складати прямо на першому поверсі лікарні. Це місце заповнювалося дуже швидко. Не маючи більше змоги рятувати людські життя, коли бомбили уже житлові будинки, лікарі вирішили рятувати свої сім’ї і виїжджати.

– Важко уявити, що у європейському місті люди у ХХІ столітті помирають від голоду і без води. Ще коли був сніг, біля під’їздів розпалювали багаття, щоб погрітися і розтопити воду. У двори потрапляли снаряди, рештки тіл так і залишалися лежати. Ті, хто виходив по воду до річок, гинули від снарядів прямо там. Біля однієї водойми було дуже багато трупів, – додає лікар.

З батьком досі немає зв’язку

Був випадок, коли окупанти розстріляли три автівки з пораненими, які під’їжджали до лікарні. Тож медики попросили росіян не відкривати вогонь, коли вони покидатимуть заклад. На це отримали відповідь: мовляв, на території лікарні їх не розстріляють, але що може статися дорогою, невідомо. Власне, шансів виїхати з міста дійсно не було, мали просто вибір – померти на місці чи дорогою. Але Бог вберіг, і їм таки вдалося вклинитися в ряд машин й успішно виїхати. Хоча іншу колону рашисти розстріляли.

 У Луцьку сім’я з 19 березня. 

- Далекі родичі з цього міста покликали нас до себе, обігріли і дали притулок. А головна лікарка міської лікарні Лариса Духневич одразу запропонувала мені роботу. Колеги з відділення також пропонували свою допомогу, тобто місто зустріло нас дуже привітно, дружньо, – каже Олександр Бєлаш.

Батько Олександра Миколайовича досі у Маріуполі, з ним немає зв’язку. Сім’я навіть зараз не може повірити, що їхнє рідне місто стерте з лиця землі.

Нашу розмову раптово перервав телефонний дзвінок. «Слава Україні, друже!» – радісно привітався Олександр Миколайович зі своїм колегою з колись діючої маріупольської лікарні. Відколи рашисти прийшли «денацифікувати» нашу країну, навіть ще недавно російськомовні українці вітаються саме так.

– Це той мій колега, який разом з нами плакав над загиблою шестирічною дитиною, – уточнює мені Олександр Бєлаш.

І його усмішка раптово гасне…

Ірина БУРА

Олександр Бєлаш із сім’єю шукає житло в Луцьку із незавищеною ціною. Агенції просимо не звертатися. Лишаємо номер телефону редакції – 096-213-73-00.


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися