Юлія РУДЧИК виховала прекрасних синів
Волинь

Один син волинянки боронить Україну, другий – у полоні, а найменший був в окупації

2 жовтня, 17:11
0
0
Сподобалось?
0

Для Юлії Рудчик із села Клепачів Луцького району її сини – найбільша гордість. Найменший семирічний Орест горнеться до мами та допомагає їй пережити цей непростий час. Середній Сашко – підтримує та виконує всю чоловічу роботу. Адже клята війна розділила матір із двома іншими синами: Тарас нині боронить Україну від путінської навали, а Ігор, який був у Маріуполі на «Азовсталі», з травня у полоні. Жодної вісточки від нього нема.

«Золоті хлопці», – кажуть у селі

Юля гортає сторінки випускних альбомів своїх Ігоря й Тараса. Як швидко пролетіло їхнє дитинство. Тепер вони – герої, які стали на захист рідної країни. У Клепачеві про цих хлопців кажуть «золоті». І мама не приховує гордості, бо змогла виховати синів саме такими. Хлопці завжди в усьому допомагали.

– Ігор закінчив Львівський залізничний технікум з відзнакою, згодом здобув вищу освіту, – гордість звучить у голосі. – Працював за спеціальністю у Ківерцях, а звідти призвали в армію. За деякий час дзвонить і каже: «Мамо, певно, буду підписувати контракт».

Хлопець із невеличкого волинського села знайшов у Маріуполі долю. Одружився, а Юля тішилася, що син має рідну душу далеко від дому. А потім Ігор покликав до себе і Тараса, який мріяв стати прикордонником. Так обоє братів опинилися на Сході. Згодом і Тарас підписав контракт. Ще у січні Юля їздила погостювати до дітей, а у лютому вибухнула війна. Вона застала 20-річного Тараса на блокпосту при в’їзді в Маріуполь. Ігор був завідуючим продовольчим складом у своїй бригаді. Тому одразу з іншими військовими взялися вивозити  продукцію. Дещо ховали на інших складах, частину роздавали цивільним, які не мали харчів.

– Всі знають, яка ситуація була в Маріуполі, а як мені, матері двох дітей, які там, це все було пережити? – тремтить голос жінки. – Ходила в сільську церкву. Стою, молюся, а сльози самі течуть. Три тижні не виходили діти на зв’язок. Я спала і всюди ходила з телефоном. Якось вдалося до мене додзвонитися невістці: «Жива. Сидимо у підвалі. Ігор не дзвонив?» Ще встигла адресу назвати, де ховаються, і зв’язок знову обірвався. Це справжнє диво було, бо того дня й Ігор з’явився. «Живий, здоровий. Передавайте всім привіт!» А як зрадів, коли почув, що з дружиною все гаразд. Наполягав, щоб вона виїжджала. Але зробити це було непросто.

Хтось запрошував переночувати, а хтось – здавав

– Іра розповідала, що зібралося три машини на евакуацію. Їхати небезпечно, то один старенький дідусь з паличкою запропонував, що буде йти попереду на найбільш підозрілих ділянках. «Мені втрачати нічого, я вже життя прожив. А ви їдьте по моїх слідах!» – тицяв паличкою перед собою, і так долали кілометр за кілометром. Дякувати Богу, ні мін, ні розтяжок не зловили. Невістка вже на початку березня була у Луцьку, – продовжує Юля.

Жінці важко дається розмова, бо кожен епізод, як жива рана. Ще місяць після окупації Тарас воював у Маріуполі.

– Ігорю – 27 років, а Тарас геть ще дитина – двадцять. Коли у місті стало особливо небезпечно, їм дозволили хто як може прориватися до своїх. Тарас ще з одним хлопчиною з Полтавщини чотири доби виходили до Запоріжжя. Бувало, люди запрошували до хати, годували, ще й з собою давали. Хтось пропонував нічліг, а за мить казав: «Хлопці, тікайте, за вами вже йдуть». Значить, хтось доніс. Були й такі, що своїми мотоциклами підвозили в обхід російських блокпостів. Йшли лишень вдень, бо ж ввечері комендантська година. Старалися через посадки пробиратися, якось натрапили на орків. «Кто ідьот, сваі?» – «Сваі, сваі», – відказали хлопці і давай драла звідти. Потім Тарас мені казав: «Мамо, то тільки твої молитви нас спасали!»

Вона молилася не лишень щодня, а щогодини, бо ніяка робота не йде до рук, все в голові крутиться навколо дітей. Ще й найменший – Орест, який гостював у тітки в Генічеську на Херсонщині, кілька місяців був в окупації. Сестра Юлі була вчителькою і отримала пропозицію від росіян на їхній паспорт, нову роботу. Залякували, обіцяли «золоті гори», але жінка вирішила рятувати племінника і тікати з окупованої території. Виїжджали через Крим, тоді на росію, а далі в Польщу. У серпні Юля поїхала у Варшаву, щоб забрати синочка. У свої 44 роки жінка пережила стільки, що й годі описати!

У новинах шукає вісточку про сина

Під час окупації Маріуполя Ігор мало розповідав, що відбувається на «Азовсталі». Говорив загальні фрази. Їм найголовніше було знати, що живий. Та якось у телефоні мати почула чийсь стогін. Вже потім невістка розповідала, що там багато поранених, біля Ігоря був лишень ветлікар, то він і першу допомогу надавав, і зашивав рани, а хлопці асистували. Набачилися і навчилися всього.

– 18 травня Ігор говорив, що їх будуть забирати, а потім обмінювати. Голос був бадьорий: «Мамо, скоро будемо вдома!» Він знав, що Тарас прорвався до своїх, і був спокійний за брата. Його спокій передався і мені, аж легше на душі стало. Хіба думала, що це лишень початок кошмару?

З цієї пори мати нічого не знає про найстаршого сина. Переглядає сотні новин за день, щоб знайти хоч якусь інформацію про полонених. Невідомість лякає і водночас дає надію, що Ігор живий. Ще один син – 25-річний Сашко, який живе і працює в Ковелі, на вихідних завжди наві­дується в село. Допомагає і оберігає маму від надміру цікавих розпитувачів: «Не чіпайте маму, бачите, їй дуже важко!» У цій фразі усі її діти. Вони з малечку горнулися, а коли стали дорослі, ще більше цінують матір. А її серце постійно біля синів.

На жаль, Ігоря не було в списках на обмін, який відбувся нещодавно.

– Дякую Богу і за цих людей, що обміняли. Молюся, щоб якнайшвидше усі, хто в полоні рашистів, вернулися додому.

Руслана СУЛІК

Фото автора

Тарас
Орест

Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися