У день святої Ганни у далекому 1932 році в Петра і Олександри Романюків з невеличкого села Волосані, захованого серед предковічних лісів Берестейщини, народився первісток. Назвали Віктором. То був мій тато…
Бідоту, в якій жили тоді білоруські поліщуки, годі уявити. Навіть щоб постоли сплести, треба було їхати далеко-предалеко кору дерти.
– Збиралися чоловіки-сусіди кількома підводами і їхали кудись. Дід одного разу взяв мене з собою. Пам’ятаю, ночували на возах, а я дивився на зоряне небо, мріяв про щось своє, дитяче… – згадує тато. – Ту кору скручували в котушки, потім на горищі сушили, а як треба вже плести постоли, парили у воді. Я теж ще малим навчився плести. Бо ж то була єдина обуванка що зимою, що літом. А чого так їздили за корою далеко – не знаю. Напевне, там лози ліпші були.
Мирне, хоч і нелегке, життя зруйнувала війна. Здавалося, до далеких хуторів посеред лісів вона не докотиться. Докотилася. Вже у 1942-му німці застрелили татового батька. А навесні 1944 року село Волосані разом з іншими селами й хуторами довкола Янова (нині Іваново Брестської області) німці примусово виселили, бо там мала проходити лінія фронту. Коли через пів року повернулися додому – у маленькій хатині не застали жодної вцілілої шибки, а підлога була чорною від блощиць. Видно було, що на глиняній долівці на соломі спали солдати. Поля стояли не орані й не засіяні, картопля в ямах погнила. А чотирьом дітям треба щось їсти.
– Мати з тої гнилої бульби умудрялася галушки варити. Крохмаль виполіскувала, щось домішувала. А після Петра й Павла дозріло жито, що посіяли на зиму. Воно й врятувало. Вже було з чого хліб пекти. А як то треба було наробитися, щоб мати того хлібчика напекла… Попотягну те жито в жорнах, а скільки тої сили в руках дитячих? – тато дивиться на свої жилаві руки і йому самому не віриться у пережите. – У дванадцять літ уже орав, косив, молотив. Бо ж найстарший…
Пробігав з полотняною торбинкою підліток-переросток до школи чотири роки і покинув науку. Треба було гроші заробляти, матері-вдові помагати піднімати на ноги чотирьох сиріт. Хоч до науки душа лежала. Уже потім, коли сам став татом, всі свої нереалізовані мрії та прагнення втілив у мені, єдиній доньці. І те, що вибрала я журналістику справою свого життя, татова заслуга. Доля склалася так, що другою батьківщиною його, білоруського поліщука, стало камінь-каширське Полісся і наш рідний Раків Ліс, куди приїхав за коханою дружиною Ганною ще в далеких 50-х. Тут збудував дім, посадив сад, дочекався дітей, двох онук Анну і Марійку, трьох правнуків Данила, Кирила й Тимофійка. Треба було бачити, як тато рятував наш сад після зловісного буревію 1997 року! Здоровенні яблуні лежали вирвані з корінням, тримаючись за землю одним-єдиним корінцем. Нічого тато не шкодував так, як саду. Бо зірвані дахи і зруйновані приміщення можна відремонтувати, а щоб сад виростити – треба ціле життя. Він пригнав бульдозер і всі яблуні попіднімав та прикопав. І вони прийнялися! Досі віддячують нам рясними врожаями.
У селі й на вулиці за Віктором Романюком віддавна закріпилося прізвисько «білорус». Якось він каже:
– Знаєш, я думав, думав і зрозумів, що ми, білоруські поліщуки, теж українці. Прізвища в нас українські, й мова така сама. А тільки записали нас білорусами…
Майже все життя тато пропрацював у Камінь-Каширському держлісгоспі. До сімдесяти років ходив на роботу. І сьогодні, нажавши 90 життєвих кіп, не полишає праці на землі, бо без цього не уявляє свого існування. Двадцять років без дружини дає раду господарці й дому, куди з радістю ми всі приїздимо. Зараз у його хаті вечорами горить стара гасова лампа, коли світло вимикається. Потріскують дрова у грубці. Муркотить у кріслі під грубою кішка Дуся. Тато не дуже любить зиму, хоч сам зимовий. Бо немає роботи, а без роботи та руху, на його думку, людина жити не може. Щоправда, цьогорічний грудень підкинув йому роботи – позамітало снігом все, тож добряче довелося попотіти, щоб відкопатися. Ще багато зим і літ зичимо тобі, дорогий наш тату, дідусю і прадідусю! Щоб ти пережив і цю, другу в своєму довгому житті війну, і зустрів нашу спільну Перемогу! Любимо тебе й дякуємо Богу за все…
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!