На початку березня минулого року весь світ дізнався про український Маріуполь. Про стійкість і мужність його оборонців ходять легенди і знімають фільми. А тоді, рік тому, світ облетіли кадри із розбомбленого пологового і драмтеатру. Серце стискалося від побачених жахіть – місто нещадно бомбили з літаків, будинки падали, хоронячи під собою своїх мешканців, яким росіяни не дозволяли виїжджати. Сотні тисяч людей опинилися у пастці. Одним із тих, хто пережив жахіття перших тижнів війни у Маріуполі, був рятувальник Олег Драга. Нині він мешкає у Луцьку.
Тисячі жителів, які ховались у спорткомплексі, вижили
Сьогодні Олег Драга працює в головному управлінні з питань надзвичайних ситуацій у Волинській області. А ще рік тому був рятувальником на «Азовсталі» в Маріуполі. Його з дружиною і донечкою війна застала в їхньому будинку у селищі Талаківка. Олег якраз був у відпустці.
– 24 лютого я прокинувся о 2.35 – стріляли. Взагалі до пострілів ми вже звикли, але ті були не такі, як завжди. Ввечері ми вирішили поїхати у місто і пересидіти в квартирі брата. Так вже було у 2014-му році. На роботі сказали, що виходити не треба. Через два дні почалися такі жахливі обстріли, що ми вирішили спуститися з восьмого поверху в спорткомплекс «Тера спорт», що був неподалік будинку. Він мав два поверхи, підвальне приміщення. На той момент там вже було чоловік тридцять. Думали, пару днів пересидимо, а лишилися до 16 березня.
У спорткомплексі стали шукати захисту все більше і більше людей. В результаті зібралося до чотирьох тисяч жителів Маріуполя – від немовлят до 80-річних пенсіонерів. Олег розповів, що чоловіки організували чергування. Самі доставляли їжу, воду і медикаменти.
– Якось хазяйка «Тера спорту» сказала, що відкрили магазин «Метро» і там можна взяти продукти. Нас чоловік десять на машинах поїхало. Людей – просто тьма. Не можна сказати, що вони грабували. Просто брали їжу і воду. Звісно, були й мародери, які виносили меблі, техніку. На той час людям це було не потрібно. Привозили нам продукти і наші військові. Їсти ми варили у дворі. Частина чоловіків охороняли приміщення вночі і вдень. Хтось вогонь палив, жінки їсти готували. Коли почалися сильні обстріли, дівчатам сказали не виходити. В 10-20 метрах від нас вибухали міни. Ми бачили, як обстрілювали Маріуполь з літаків. Били прицільно по будинках, людях. Наші рятувальники у перші дні ще виїжджали, а потім не було сенсу. Обстрілами побили всі машини. Не мали ні чим заправити їх, ні чим гасити вогонь. А могли б багато і житла врятувати, і людей.
Не знали, що творилось у місті і в країні
Олег Драга розповів, що у ті страшні дні маріупольці були, по суті, відрізані від світу: зв’язок та інтернет пропали ще 2 березня. Тому про скинуті бомби на пологовий та драмтеатр у Маріуполі, а також, що твориться в країні, чоловік дізнався тільки, коли виїхав на підконтрольну Україні територію. А це було вже у кінці місяця.
– Коли ходили у місто в пошуках їжі, води та медикаментів, ми з братом, звісно, бачили мертвих людей, які лежали просто на вулицях. Якщо знаходили чим – прикривали. У дворах багатоповерхівок було багато захоронень. Серед тих, хто жив у спорткомплексі, ніхто не вмер. Діткам віддавали бутильовану воду, дорослі стали пити технічну. Серед нас були лікарі, хворим давали медикаменти. Якщо приносили поранених – надавали першу допомогу і відвозили машиною у найближчу лікарню. Якось наші рятувальники дістали з-під завалів кількаденне немовля, передали його військовим. А ті принесли до нас. Кажуть: «Візьміть». Як?! Куди?! Про батьків – нічого не відомо. Та одна жінка погодилась доглядати. Це був хлопчик, ми назвали його Богданом. Діставали йому суміші. Але дуже скоро побачили, що дитина не здорова. Лікар сказав, що його треба у лікарню – хрипи були підозрілі. Хлопці відвезли. А там знайшлась мама малого! Жінка лежала в опіковому відділенні. Новонароджений син пропав під час бомбардування. Що з ними сталося далі – не знаю.
Маріуполь бачить у снах
Російські вояки зайшли у спорткомплекс вранці 16 березня. І веліли всім забиратися. Олег каже, що того ж дня дали коридор – і він із сім’єю став вибиратися на машині з маріупольського пекла. Заледве не польовими дорогами вернулися до себе у Талаківку – хотіли забрати батьків, деякі речі, поремонтувати машину перед довгою і невідомою дорогою.
П’ять днів знадобилося на те, щоб привести у робочий стан автівку. Батьки їхати з рідного дому відмовились. Тож Олег з дружиною і донькою самі вирушили на підконтрольну Україні територію. Пройшли 50 блокпостів! Чи не на кожному чоловіка змушували роздягатися – перевіряли, чи не мають наколок, синяків від зброї. Через усі блокпости Олег все ж вивіз куртку рятувальника, на якій сиділа його дитина, шеврони та погони. Їх заховала дружина. На жаль, довелося видалити з телефону всі фото, які зробив у Маріуполі. В Запоріжжя приїхали 25 березня. Після короткого відпочинку подалися на Західну Україну. Осіли у Луцьку. Тут Олега, як рідного, прийняли волинські рятувальники. Дали роботу, допомогли знайти житло.
– Нам у Луцьку дуже добре, але хочемо додому, – каже Олег. – Іноді отримую вісточки від знайомих звідти. Знаю, що росіяни там зрівняли практично із землею весь житловий масив на лівому березі. Де колись стояли багатоповерхівки – поле (депутат Маріупольської міської ради Дмитро Забавін сказав, що зі знищених будинків окупанти готують суміш, з якої мають будувати нові. Тіла загиблих жителів з підвалів ніхто не діставав. Тож нове житло будуватимуть на кістках мешканців знищеного міста, – авт.). Начальство сказало прибути на службу на третій день після звільнення. Я готовий їхати у перший же. Дуже часто сниться Маріуполь, як гуляю його вулицями.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!