Раніше люди в селах не мали модних килимів, а на підлогу стелили різнокольорові доріжки. Їх не купували, а самі виготовляли на ткацьких верстатах. Що це таке, розкажуть лишень старші люди, бо нинішні діти можуть побачити ткацький верстат хіба що у музеї. Та в селі Стобихівка Камінь-Каширського району ще збереглося їх шість. Поки нема роботи в полі, сусіди позичають одне в одного столітні верстати і сідають до ткання.
Сільська бібліотекарка Любов Шворак веде нас до оселі Людмили Гоцик. А та зустрічає нас… за ткацьким верстатом. Зізнаюся, я вперше побачила, як на ньому працюють, як снують човником. Яка непроста ця ткацька наука! Людмила Анатоліївна посміхається і каже, що молодь тепер це не дуже цікавить.
– Верстат позичила у сусідки Алли Дмитрук, це, мабуть, ще її прабаби, – розповідає. – Бачите, який він масивний, то на літо його розбирають. Зроблений із дуба, то вже сто літ прослужив і ще стільки може, аби лишень про нього не забували. А на зиму складають і ставлять в такій кімнаті, щоб нікому не заважав. Бачила колись, як старі баби ткали, і запам’ятала. Тепер пригодилося. Для основи нитки замовляю з Харкова. Наперед треба заготовити й цівки, тобто порізати на смужки старий одяг. Підходить все: і штани, і спідниці. Не палю нічого, все ріжу. Коли ці матеріали під рукою, беруся до роботи, тішуся, коли з верстата виходять різнокольорові доріжки.
Ляда, човник, начиння, навої, статвини… Хто зараз знає ці слова? А це ж частина життя наших прабабусь. Колись вони дуже багато на верстаті всього робили: доріжки, полотно, налавники, килими, рушники… На останніх навіть візерунки наносили: вишні, виноград, сливи. Кольорових ниток тоді не було де дістати, то виручали природні барвники. Щоб мати зелений – додавали зеленку. Білу тканину фарбували бузиною, щоб отримати червоний. Виварювали у лушпайках цибулі, якщо хотіли мати коричневий. Чим яскравіший був виріб, тим гарніший. Звичайно, верстати мали ті, хто жив заможніше. Бідні мусили у них позичати. У Стобихівці раніше набагато більше верстатів у коморах тримали, але мода на ткані доріжки минула, то їх розібрали, попалили. Проте деякі господині таки зберегли. От до них і ходять позичати давній інструмент.
– Якщо немає настрою, за верстат краще не сідати, бо не вийде нічого, – має свої секрети майстриня. – Як натхнення є, тоді вже краще робиться. Це затягує. Буває так, що у неділю вже чекаєш понеділка, аби сісти до верстата. При бажанні можна п’ять метрів за день виткати.
Вся хата в жінки встелена натканими доріжками. Ще й в куточку гора складена.
– На продаж робите? – цікавлюся.
– Ні, – сміється Людмила Анатоліївна. – Сестрі у Хмельницький передам, дітям, внукам буде. Поки в городі роботи нема, то можна за верстатом робити.
Моя співрозмовниця все життя пропрацювала бухгалтером, а коли вийшла на пенсію, то взялася ткати. Відроджує давнє забуте ремесло. От тільки шкода, що ніхто не спішить переймати цю науку…
Руслана СУЛІК
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!