«Цілу ніч сидиш в окопі під обстрілом і молиш Бога, аби дожити до ранку»
Волинь

«Цілу ніч сидиш в окопі під обстрілом і молиш Бога, аби дожити до ранку»

14 вересня 2014, 09:54
0
0
Сподобалось?
0

Кажуть, у війни не жіноче обличчя. Кров, бруд, смерть мало асоціюються з красою, грацією, ніжністю. Якщо чесно, складно уявити тендітну молоду жінку Надію Папченко, яка лікувалася у Луцькому госпіталі, у вогняному пеклі Донбасу.

Надія все життя прожила у Луцьку, навчалася у школі №1. Потім вступила до медколеджу. Обрати фах допомогли доля і сімейні традиції.
- Медицину люблю з дитинства, - каже Надя. - Сама з династії лікарів. Мій дідусь Анатолій Порфирович Ціхоцький усе життя працював хірургом в обласній клінічній лікарні. Двоє дядьків також лікарі. Я пішла їхніми стопами, тим більше, що ще й народилася на день медика.
У мирний час Надя працювала фельдшером у 51-й механізованій бригаді. Вона - сержант медичної служби. Робота була не складною: вела документацію медичної роти, виписувала медикаменти, надавала невідкладну допомогу. Під час війни довелося опанувати фах операційної сестри.
А на війні Надія з квітня. Спочатку з першим батальйоном своєї бригади поїхала на полігон у Рівне, потім у Миколаїв. А вже з червня - на Донбас. Базувалися у Маріуполі, Оленівці.
Саме під цим невеликим селищем і довелося сповна відчути, що таке пекло на землі. Кожної ночі волинян обстрілювали з «Градів».
- Жили ми серед поля у палатках, - розказує про свої фронтові будні Надія. - Найстрашніше було пережити першу ніч. Тоді ще не знали, що таке «Гради». Потім навчилися по звуку відрізняти, куди летить снаряд. А зразу було страшно. Десь близько дев'ятої години вечора надягаєш на себе бронежилет вагою близько 8 кілограмів, залазиш в окоп, сидиш там і молиш Бога, щоб на ранок вийти звідтіля живою. І так щоночі протягом місяця.
Надія хлопців зі свого батальйону згадує з вдячністю: розуміли, як їй важко, давали зайвий раз перепочити, самі навіть їсти готували.
- Я ж усе життя в місті прожила, - каже Надія. - А тут спартанські умови: миття у польовому душі, прання у тазиках. Нічого, призвичаїлась. Це не найстрашніше.
Найстрашніше, каже, коли вбивають. А ще коли привозять поранених молодих хлопців, які назавжди залишаться інвалідами.
- Працювала у складі бригади з двох лікарів та анестезіолога. Ми надавали допомогу в основному легкопораненим. У полі стояла розгорнута автоперев'язувальна, там оперували. «Тяжких» від нас одразу забирали. Одного разу лише довелося терміново зшивати судини хлопцеві, якому під час обстрілу відірвало ногу. Слава Богу, з ним усе гаразд.
Надія каже, що медиків на війні могло бути й побільше: поранені б швидше отримували допомогу.
Щодо медикаментів, то їх вистачало. Багато привозили волонтери. Допомагали з Луцького госпіталю, особливо зі стерильним матеріалом. Адже у польових умовах дуже важко було дотримуватися саме режиму стерильності. Інструменти доводилося обробляти спеціальними хімічними розчинами. Решта було одноразовим.
Після місячного перебування у цілковитій нервовій напрузі у молодої жінки загострилася хронічна хвороба, тому вона й лікувалася у госпіталі. Про те, щоб якимось чином уникнути подальшої служби, навіть не думає: підлікується і знову на фронт.
- Там треба більше і більше людей. Війна затягується. Багато поранених. Потрібне підсилення, - каже фронтова медсестра.
Надія заміжня. Побралися з чоловіком вісім місяців тому. Не встигли, як-то кажуть, нажитися, а тут випробування війною. Уже майже півроку, як їх з чоловіком розкидали по різних частинах Донбасу. Коханий Надії теж військовий. Зараз на фронті. Молода жінка дуже хоче, щоб війна якнайшвидше скінчилася: тоді можна і про діток подумати.
Наталка СЛЮСАР, м. Луцьк
Фото автора

 

 


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися