Переїхавши із села у Мукачеве, що на Закарпатті, бабуся Віра забрала із собою і козу Машку. Казала, не може жити без молока, а тварина у неї розумна – швидко звикне до міського життя. Люди, побачивши, як з під’їзду виходить бабця з козою, не вірили своїм очам.
Переїзд Машка сприйняла не дуже добре. Обнюхувала стіни в двокімнатній квартирі, мекала. Пенсіонерка вирішила, що у кози депресія, бо й молока стала менше давати. Але бабуся не шкодувала лагідних слів, приносила у мішку соковиту травичку, а потім почала випасати тварину у парку, то коза й освоїлася. Спочатку боязко ступала у кабінку ліфта, а згодом призвичаїлася. Коли ж він не працював, гуляла на балконі.
– А одного разу бабця припнула кізку у дворі, а сама сиділа поряд – сторожувала, – сміється, пригадуючи цю історію моя колишня одногрупниця, яка нині мешкає у Мукачевому, Оля Пилипчук. – То наші діти такі раді були. Гладили кізоньку, цукерки, печиво їй давали. Та охоче все жувала. Бабуся ж не сварилася, а запрошувала на солоденьке молочко. «Це еліксир молодості. Я щоранку склянку випиваю, і не болію. Бачите – бігаю, як молодичка», – казала привітна пенсіонерка.
Вона завжди розхвалювала свою улюбленицю. Мовляв, коза, як тільки хто у двері дзвонить, одразу біжить до господині й мекає. Їсть все, що дадуть. Не лише травичку полюбляє, а й лушпиння з картоплі, моркву, бурячки, сухарі з хліба. А особливо присмакували їй цукерки «Дюшес» та «Барбарис».
– То її дітки до них привчили, – пояснювала.
А ще бабуся Віра тримала двох котиків – підібрала їх біля смітників, бо шкода було, щоб згинули. То коза вельми недолюблювала пухнастиків. Як бачила їх біля миски, стукала копитами, фиркала, ніби відганяла. А от коти до неї ліпше ставилися, ніби розуміли, що вона їхня годувальниця. Молоком смакували не лише всі мешканці двокімнатної квартири, а й сусіди.
– Я частенько купувала його у бабці Вєри, – продовжує Оля. – Й інші мешканці нашого будинку. Може, тому й не скаржилися ні в які служби, що коза живе в квартирі. Правда, вона була чистенька, бабуся за нею доглядала файно, ніякого смороду ми не чули. Знали, якщо йдемо по молоко, неодмінно для Машки треба цукерку взяти. Вона зустрічала біля дверей. Обнюхувала кожного, пильно дивилася, чекаючи подарунка. Якщо не отримувала льодяника, сердито мекала.
Влітку коза жила на балконі. Бабця у мішку їй травичку носила, яку серпом жала у парку. Вже потроху й сіна насушила, щоб було як Машці зимувати. Але одного разу сталося непередбачуване. Як завжди, вранці пенсіонерка на шнурочку завела козу у парк, а ввечері пішла забирати. Та цього разу, ридаючи, повернулася додому сама. Сусіди, які сиділи на лавочках, зрозуміли, що її тварина зникла.
– Вкрали Машку якісь сволочі. Один кілочок зостався, – гірко плакала бабуся. – А як я без неї? Як житиму? Вона ж мені як рідна душа.
Гуртом заспокоювали нещасну жінку. Хтось радив йти в поліцію, хтось – розвісити оголошення в районі, але вона скрушно хитала головою: мовляв, нічого це не дасть. Бабуся ще довго не могла змиритися з цією втратою, стала замкнутою, менше спілкувалася із сусідами й більше козу не заводила.
Руслана ТАТАРИН
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!