А з їхніх батьків деякі люди підсміювалися…
Шестеро синів подружжя Зої та Віктора Мельників із села Глезне на Житомирщині пішли захищати Україну на Донбасі. Подався був у військкомат і батько хлопців. Бо всидіти вдома, коли твої діти воюють, несила. Військкоматівці були шоковані, що дядькові під сімдесят, а він на війну проситься!
Найважче – чекати дзвінка і боятися почути «200» чи «300»
…Зоя та Віктор Мельники мешкають у невеличкому селі Глезне, що на Любарщині. У їхній хаті сьогодні – порожньо і тихо. А здається, ще зовсім недавно у ній нуртувало життя і дзвенів дитячий сміх. Бо подарував їм Бог шістьох синів і доньку Олесю. Тепер хіба що онуки (а їх у Мельників уже 17) наїздами порушують усталене життя дідуся й бабусі.
– Здоров’я стало слабнути. Щось серце поболює. А Зоя живе з однією ниркою. Звідки тому здоров’ю бути? От і корівку продали… – не жаліється, а просто констатує факт Віктор Ананійович. – Хлопці допомагають, звичайно, хто коли може. Ярослав днями приїжджав картоплю докопувати. Він у нас вже майор нацгвардії. Ще служить. Сашко з Любомиром теж контракти продовжили. І як те серце може не боліти, коли у страшному 2014 році п’ятеро синів пішли на війну один за одним? Віталик тільки зостався, бо в нього проблеми з хребтом. Потім і шостий, наш прийомний синок Миколка, втік воювати. Вісімнадцять літ тільки стукнуло. Вперся, що хоче служити. Добре, кажу, я домовлюся – будеш служити в Житомирі. А він тихенько підписав контракт і поїхав в АТО. Брати, каже, служать, а я що, гірший? Потім його комісія повернула з передової, бо 21 року не було. Як то важко було чекати ті дзвінки з фронту і боятися почути «200» чи «300». Хлопці таїлися, не признавалися, що вони на передовій. Хоча я здогадувався. Тільки жінці не казав, щоб хоч її поберегти…
Назар був фельдшером-прикордонником у Станиці Луганській (до 2010 року був сільським головою в рідному селі). Ярослав – майор нацгвардієць, колишній спецпризначенець. Любомир – теж прикордонник. Артур, який до війни працював у Києві, воював у складі 128-ї гірсько-піхотної бригади стрільцем. Батькам казали, що у відрядженні, то ще щось придумають. А коли меншого брата важко поранило, довелося сказати правду.
Підрозділ Артура тримав позиції у селищі Сизе на Луганщині. Там було справжнє пекло: з одного боку била російська артилерія, з іншого поливали вогнем мінометні розрахунки місцевих сепаратистів. Ворожа міна розірвалася в Артура просто під ногами. Хлопець тиждень був у комі. Йому поламало п’ятий і шостий шийні хребці. Мама дізналася, що син поранений тільки через тиждень, коли вже його привезли у львівський госпіталь. Що пережила бідна жінка – зрозуміє тільки той, у кого діти були на війні. Усі по черзі чергували біля Артура. Потім були довгі місяці реабілітації у різних центрах. На жаль, на ноги хлопець поки що не став. Але і в інвалідному візку він залишається оптимістом та дуже позитивною людиною. На реабілітації у центрі для важкопоранених в Клевані він ще й почав малювати, завдячуючи бойовому побратиму лучанину Руслану Кашаюку.
Взяли до себе ще четверо сиріт
Питаю у пані Зої, як зараз почувається Артур.
– Дякую, нічого. Порівняно з тим, яким був, то можна сказати, що успіхи є. Сам сідає в коляску, вдома безліч усіляких тренажерів – займається постійно. Бореться, – каже мама. – Трохи погано ще з правою рукою, але може сам себе обслужити. Він у нас молодець. Завжди з гумором, жартує. Має багато друзів, спілкується по телефону і в соцмережах. Ще один наш син теж був травмований на фронті, але дякувати Богові…
– Я переконаний, що якби Артура відправили десь на реабілітацію за кордон, він ходив би. Сам пробує з ходунцями ступати. Треба професійних реабілітологів, а у нас їх мало. Десь ніби записували сина на реабілітацію в США і документи в посольство наче подавали. Але два роки – ні слуху, ні духу. Може, й там треба «підмазати», щоб справа зрушилася, як думаєте? – сумно жартує Віктор Ананійович.
Та Мельники не з тих, хто буде принижуватися. Батько і його хлопці мають честь та гордість. Принциповості сини вчилися у Віктора Ананійовича. У 70-х його, студента другого курсу Житомирського педінституту, з подачі КДБ витурили з навчального закладу. Тільки за те, що він заступився на комсомольських зборах за ображених дівчат-однокурсниць і сказав усе, що думає про партію та комсомол. Не врятувало навіть те, що Віктор був відмінником, спортсменом, який займав перші місця з легкої атлетики у місті та області. Змушений був хлопець-сирота крутити і баранку трактора, і керувати сільгоспкооперативом, щоб прогодувати сім’ю. Але не зламався. Згодом мрію свою здійснив – і вуз закінчив, і викладав у школі українську мову та літературу. А ще став затятим рухівцем і виховав шестеро синів-патріотів, які й на Майданах були, і від війни не втікали, коли прийшов час захищати Батьківщину.
– А як ви наважилися взяти ще прийомних діток? – запитую у Мельників на прощання.
– Коли всі наші діти виросли й розлетілися, так у хаті стало порожньо і сумно. Ми з батьком і подумали: чого не взяти діток, обділених батьківською любов’ю? Хата у нас велика, живемо біля самої школи. Меншеньких нам не дали, бо по віку ми не проходили. Взяли троє старшеньких. Півтора року Оля, Іра та Олежик жили у нас, а потім їх рідна бабуся забрала. Тоді взяли хлопчика Колю. У нас він закінчив одинадцять класів, випускний йому відгуляли. І одразу на війну зібрався. Зараз живе у своєї бабусі. Таким красенем став наш Миколка, – з гордістю каже мама Зоя.
– Думаєте, з нас не сміялися? Куди він дітей посилає? Кого вони там захищають? Вас, кажу, і Україну. Хлопці народжуються для того, щоб захищати. Це ж аксіома. Звичайно, хотілося б, щоб на їхню долю не випала війна, але не ми то почали. Найбільше боюся, щоб потім з них ще не зробили ізгоїв. А то такі небезпечні тенденції вже помітні, – стурбований долею дітей і країни батько житомирських героїв.
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!