Житель села Юрівка Малинської громади Житомирщини Володимир Ободзінський в одну мить втратив усю родину. П’ятеро його рідних людей загинули від удару двох авіабомб, скинутих рашистами на їхній будинок. Не стало дружини Наталії, 14-річного сина Володимира, 19-річної доньки Іванни та двох однорічних онуків Ніколь та Дениса. Від будинку залишився лише фундамент та купа цегли. А до російського вторгнення тут панували сміх та любов.
«Вдома немає нікого живого»
Село Юрівка було далеко від лінії фронту, а поряд з будинком Володимира на вулиці немає жодних військових об’єктів. Тому чоловік спокійно поїхав на роботу у Київ. Востаннє бачив сім’ю по відеозв’язку 8 березня. Подзвонив Наталії по Вайберу, привітав зі святом. А вже за годину – страшний дзвінок від сусіда: на їхній вулиці вибухи. Володимир тремтячими руками став набирати по черзі номери дружини, доньки, сина – тиша. Попросив своїх батьків піти до будинку.
– Чую: мама кричить, а тато тихо каже: «Вов, вдома немає нікого живого», – насилу стримує сльози. – Дві авіабомби знищили всіх їх фізично, а мене вбили морально. Дочка, мабуть, була у ванній. Її там знайшли. Дружина була на кухні, син – неподалік. Впізнати можна було тільки його. А онуків закинуло на сусідський город, десь за 60–70 метрів від будинку.
Так в одну мить чоловік втратив усе. Досі з жалем згадує, що коли востаннє їхав на роботу, проводжати його вийшли лише син і донька. Кохана Наталя кудись вибігла. Тож він так і не обійняв її на прощання.
Дружині Володимира було 40 років, вона працювала вчителькою. Друзі кажуть про неї – жінка-зірка, жінка-вогонь. Не раз її запрошували бути тамадою на весіллях. З Володимиром Наталя познайомилася 23 лютого 2000 року під час навчання в університеті. Зустрічалися сім місяців і сім днів.
– Наташа була закохана у Вову до нестями. Вона – лідерка за характером: штовхала, тягнула чоловіка, а він не заперечував, йшов за нею і допомагав. Вони були друзями і партнерами у стосунках, – тепло згадує подругу Світлана Левчук.
14-річний син Вова закінчував 9-й клас і готувався до випускного, а 19-річна донька Іванка виховувала двох однорічних дітей Ніколь та Дениса. З їхнім батьком у молодої жінки стосунки не склалися, тож ростити малих допомагали мама й тато.
– Це – фото онуків за десять днів до загибелі. У нас там була велика кімната, камін. Це наша остання сімейна світлина. На річницю онуків ми фотографувалися, – потай втирає сльозу Володимир.
Відео з онуками, яке залишилося у нього в телефоні, – один з небагатьох спогадів про сім’ю.
Подав позов в Гаагу
Чоловік картає себе, що у перші ж дні війни не вивіз сім’ю у безпечне місце та не врятував їх. Навіть через пів року не стає легше.
– Легше вже не буде. Знаєте, воно навіть ще важче, – каже з гіркотою у голосі Володимир. – Не раз береш телефон і розумієш, що нікому подзвонити, що ніхто уже не скаже ні «тату», ні «діду».
Після того, що сталося, Володимир переїхав до Києва. Живе прямо на роботі. Щотижня їздить на кладовище до рідних. Приносить квіти, а для дітей – солодощі. Наталі якось приносив шампанське, а синові – книгу. Каже, попросили уві сні.
Попри страшне горе, Володимир Ободзінський намагається допомагати іншим. Якось, коли віз гуманітарку в Іванківський район, в одному із сіл побачив на руїнах двійко дітей, які попросили у нього хліба. З тих пір чоловік навідується до них, привозить продукти. Подарував велосипеда і ролики сина.
Сил жити додає надія, що вбивці його сім’ї будуть покарані. Володимир звернувся до Міжнародного кримінального суду в Гаазі. І хоча такі справи можуть розглядатись роками, готовий чекати.
До речі, російський літак, який скинув дві п’ятсоткілограмові бомби на будинок Володимира Ободзінського, злітав з Гомельського аеродрому на території Білорусі.
Марта ДИМИДІВСЬКА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!