Артемові кортіло похвалитися раритетною цінністю "подарунка", та стримався, помітивши зміни на Томчиному обличчі.
Томка лежала, притулившись до його широких м'язистих грудей. Вони рівномірно здіймалися-опускалися, погойдуючи її голову, дихання було спокійне. Він спав і уві сні був такий же прекрасний, як і в хвилини ніжності, коли вкривав її тіло поцілунками. Ще й досі Томчині перса відчувають їх гарячі дотики, від яких завмирало серце, а в лоні палала нестерпна спрага, погамувати яку зміг лише він, проникнувши в глибінь того вогнища. Швидко потому він заснув, а Томка не стулила повік. Вона вперше пізнала чоловіка, його пестощі, відчула в собі те, чого боялася, у що не вірила, слухаючи своїх подруг, котрі, не соромлячись, ділилися сокровенним.
В думках, спогадах, мареннях, викликаних пережитим, застав її світанок. Він зиркнув сірим оком у шибку і ліниво розплився по кімнаті. Вставати не хотілося, та мусила йти до вбиральні. Обережно, аби не сполохати сон коханого, звелася, ступила на теплу шерехувату повсть. У ванній зупинилася перед люстром, пильно роздивилася відображення. Змарніле, змучене личко, тіні під очима. Страшна, як смерть, кпинила над собою, та все ж думка, від чого це, приємно лоскотнула під грудьми. Повернулася в кімнату. Стала перед ліжком. Ось він, її чоловік - мужній, сильний… Водила зором по вкритому до пояса простирадлом тілу й не могла намилуватися. Раптом згадала, що стоїть перед ним гола-голісінька. Солодкий сором запалив щоки. А що, як прокинеться?! А так би й стояла перед ним, скільки б забагав. Від цієї думки знову відчула спрагу у лоні, і пипки на персах враз набрякли.
Обережно лягла до нього, пригорнулася. Спросоння він щось промуркотів, повернувся на бік, спиною до неї.
Томка знову лежала довго, проганяючи сон роздумами, та згодом єство її загойдалося, тіло стало невагомим, здійнялося і полетіло…
Прокинулася від поцілунків. Артем цілував її плечі, перса. Лагідна млість огорнула дівчину.
- Вітю, коханий… - прошепотіла, тягнучи вуста до поцілунку.
Він упіймав їх своїми і довго не відпускав, а тоді, перевівши дихання, мовив, зітхнувши:
- Я не Вітя, Томко.
Вона розплющила очі, проте почуте ще не дійшло до чіткого розуміння. Її спокій Артем сприйняв за слушну нагоду розповісти усе, як є.
- І не бабин син… Бачиш, так вийшло, так склалися обставини, що я мусив ним назватися…
У середині Томки похололо, а очі стріпнулися подивом. Не син?! Не безталанний Вітько, якого баба Марта нарешті дочекалася?! А хто? Зовсім чужа людина? Чого ж приїжджав? Щоб обманути нещасну бабусю? Щоб обманути її, Томку, і забрати найдорожче, що мала?
Артем її заспокоював, вдавався до лагідних слів, пестощів, але Томка наче знавісніла, виривалася з його обіймів, ридала, пополотніле її обличчя скривив розпач. Врешті вирвалася, зіскочила з постелі і, ховаючи голизну, стала поспіхом одягатися. Спантеличений і ображений Артем мовчки лежав на ліжку.
Біля дверей Томка зупинилась. Обернулася, ніби згадавши щось важливе. Врешті її зір зупинився на стільці, де лежала загорнута в газету бабина ікона. Томка схопила її, притиснула до грудей і вибігла з кімнати.
Незачинені двері протяжно скрипнули. Зціпивши зуби, Артем люто вдарив кулаком подушку, що тримала ще Томчине тепло.
Томка бігла безлюдною ранковою вулицею. Сльози викочувалися з великих змучених очей і падали на згорток, який міцно притискала до грудей.
"Боже, - думала гірко дівчина, - що ж я наробила!"
Тонке криваве сонце раптом вигулькнуло з-за рогу і вдарило їй у вічі, мов потужний прожектор у темряві. Дівчина похитнулася, спіткнувшись, халатик майнув розтуленими од бігу полами, стріпнувся і полинув далі, доки не розтав у ранковій імлі.
В село вона повернулася під обід. Змучена, змарніла, не йшла, а шкандибала, розбита і розчавлена розпачем. Сльози давно висохли на її щоках, лишивши темні від пилу смужки.
Баба Марта Корениха сиділа на порозі, на своєму звичному місці.
- Га? То ти, Томко? - швидше почула знайомі дівочі кроки на подвір'ї, ніж побачила зіщулену постать. - А Вітько мій поїхав. Казав, що забере мене до себе. Ще трохи потерпіть, каже, я скоро нову квартиру получу, тоді й заберу…
Гіркий клубок здушив Томчине горло, забив дихання. Ледве стрималася, щоб не заридати.
Поминула бабу, зайшла в хату і повісила ікону на своє місце. Микола Шмигін
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!
Читайте також
Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...