Історія життя 74-літнього Маркуса Родрігеса Пантойя з Іспанії приголомшує. Мама померла, коли йому було лише три роки, батько одружився вдруге і сина віддав ліснику у гори. Але й цей чужий дядько теж помер. Хлопчику було всього сім, коли він залишився у гірських нетрях сам…
Чув голоси звірів – і заспокоювався
Не повернувся додому, бо пам’ятав, як його нещадно била мачуха. А тому вирішив жити в горах. Тих невеличких знань, що встиг передати йому лісник, вистачало, щоб не померти з голоду. Хлопчик навчився полювати на кролів і куріпок за допомогою пасток з гілок і листя.
– Я спостерігав за тваринами і харчувався тим, чим і вони, – пояснює Маркус. – Дикі кабани їли якусь бульбу, що викопували із землі на нюх. Я жбурляв у них камінням – вони тікали, а я крав бульбу.
Одного разу, блукаючи, знесилений хлопчик забрів у лісову печеру. Проте він там був не сам. Поруч лежала вовчиця, яка саме годувала своїх малюків.
– Там лежало м’ясо. Я хотів взяти шматочок, але вовчиця показала мені ікла. Коли її діти наїлися, вона кинула те, що залишилося, а потім облизала мене, – згадує Маркус.
Це означало, що хлопчик для звіра став своїм. У зграї вовків Маркус прожив довгих 19 років! І зізнається, що це були найкращі роки його життя. А ще він подружився… зі змією.
– Вона жила зі мною у печері. Я зробив їй гніздо і поїв козячим молоком. Вона повзала за мною і захищала, – розповідає чоловік.
Звірі рятували його. Маркус почувався самотньо лише тоді, коли не чув тварин. Він міг відтворити голоси оленів, лисиць, орлів та інших звірів і птахів.
Лишився у селищі заради… жінок
Так помалу хлопець перестав говорити – допоки одного дня його не знайшли іспанські жандарми, які силою відвели його у селище до людей. Туди ж покликали і батька для підтвердження особи.
– Коли я його побачив, то нічогісінько не відчув, – каже Маркус. – Єдине, що він запитав: «Де твоя куртка?» Ніби я мав носити ту саму куртку, в якій ішов з дому!
Коли Маркус Родрігес Пантойя вперше побачив перед собою миску із супом, не знав, що робити. Склав долоні і зачерпнув його пригоршнею. Черниці допомагали чоловіку митися, ходити до перукаря, спати на ліжку, їсти. Про своє повернення до людей він згадує, як про страшний сон.
– Я хотів втекти у гори... – каже.
Нині Маркусу сімдесят. Він досі дивується, чому держава змусила його повернутися з гір, але не підготувала належним чином до життя у суспільстві. У селищі, де чоловік живе близько 15 років, його поважають. Підробляє у барі, мешкає у невеличкому будиночку з низькою стелею, що робить його схожим на печеру. У хатині є фотографії, квіти і навіть піаніно та гітара! У Маркуса були жінки. Але тепер він сам. Якщо раніше часто задумувався над тим, щоб повернутися у гори до звірів, то тепер уже звик до людей.
– Жінки – це важлива причина лишатися тут, – зізнається.
Юлія ШЕВЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!