За що поляки спалили Рудку-Козинську?

Вічна пам’ять невинно убієнним

Вічна пам’ять невинно убієнним

І 70 років тому вбили безневинних тринадцять її жителів
Останні події у Польщі небезпідставно обурили українців. Особливо це болить тим, кому довелося випити на своєму віку гірку чашу польської ненависті під час воєнного лихоліття. Старожили й досі пам’ятають жахіття пожарищ, замордованих рідних, сусідів, знайомих. Вони з болем згадують і тих, кого цілими сім’ями вбили, закатували, спалили поляки – їхній рід закінчився у 1943 році! Село Рудка-Козинська Рожищенського району на Волині теж було спалене польськими поліцаями 9 липня 1943 року. Ще живі ті, хто пам’ятає той страшний день. Таке не забувається ніколи!

Сільський голова Микола ЯЦЮК

Сільський голова Микола ЯЦЮК

Жита рятували людей
Пройшло 70 літ від того фатального дня. Рудка знову відродилася на попелищі. І тепер це велике, гарне село, де проживають працьовиті й заможні люди. Ні поляки, ні совєти не зуміли викорінити у них почуття власної гідності й патріотизму. Чи не за це вони й поплатилися у сонячний день 43-го року? Тут досі одну з вулиць так і називають – «Спалена». А ще пригадують Густу колонію, Вітрякову, Михайлівку – тут тепер, на колишньому згарищі, колосяться хлібні ниви, які так щемно нагадують про трагедію цього волинського села. А колись тут жили не лише українці, а й поляки, чехи, німці.
Дуже добре той день пам’ятає 85-річний Володимир Стащук, який зараз проживає у сусідньому Козині. Він розповідає про все, щораз витираючи очі хустинкою і ковтаючи важкий клубок, що підкочується до горла. Змовкає і знову продовжує:
– Пам’ятаю те все, ой, пам’ятаю. Ми жили на Густій колонії. Як завжди, корови пас і якраз гнав додому вже. Враз почув вистріли – і одразу загорівся вітряк. Побачив, що з Переспи їде багато подвод. На пасовиську діти ще пасли корови, і з ними Андрія «Німого» хлопець. Андрій Никитюк розказував, що хлопець став тікати. Його зловили, колючим дротом зав’язали руки, прив’язали до воза і тягли аж до Кулюка в кінець села. А там застрелили й покинули на вулиці.

Володимир СТАЩУК

Володимир СТАЩУК

Пригнав я корови додому, а мати у клуні на верстаті тче. Кажу їй: «Мамо, тікаймо, вітряк горить, і будуть, майбуть, палити Рудку». Те все кинули, а куди тікати? То тільки благодать, що були жита. Вибігли на поле, то вже поляки з пляца, де школа була, стріляли по нас. Ми в долину – і в жито. А вони їдуть, стріляють і все палять…
Як приїхали в Рудку, найперше до Костюка пішли. У нього зять – Степан Кулюк, тілько побрався з Надьою. Той Степан був в українській міліції. Поляки мали на нього зуб. Приїхали, а Костючиха хліб якраз місила. Вони до неї: «Де дзєті?» Вона показала в бік сінокосу, руки в тісті, так її на порозі й застрелили…
Андрій Зіньків того дня тащив (загрібав, – авт.) сіно і попросив сусідів допомогти. Там усі молоді були. Андрій як побачив поляків – і в ліс. А ті хлопці й дівчата не розкумекали чи не побачили, мо’, далі були, і їх п’ятьох там, на сіні, поклали… Побили усіх.
Поляки тоді пішли до священика Сатанєвича, а він у той момент був на Копачівці. У хаті поляки застали їдну дівчину Мілю. Все поперекидали в хаті, а потім вдарили її прикладом по голові, але не вбили. Поїхали понад руденським полем і виїхали в Козині на сош. Андрія Никитюка взяли гнати худобу. Догнали до переєзда, як на Переспу. Він перейшов через путь, а поляки зосталися з цього боку – шлагбаум закрили, бо поїзд ішов. Андрій подивився: нема поляків – і хода в лісок. Як вони побачили, що нема Андрія, – дві подводи завертаються і їдуть назад. На Густій колонії зосталося ще чотири хати не спалені. Люди подоїли корови і чують знов: «пах-пах». «Їдуть! Втикаймо!» – кричать кругом. Знов в жито. Якби не те жито – пропали б. «Просвіту» запалили, Семенову хату запалили, нашу хату запалили. Доїхали до Вітішки, а вона дітей заховала у збоже, а сама вернулася до хліва, щоб свиню поросну випустити. І її вагітну застрелили там, у хліві, і свиню тоже…

Андрій СЕМЕНЮК

Андрій СЕМЕНЮК

Марко Михалевський, його Ярина і син Альошка побігли в жито. Та Марко чогось рішив вернутися у схрон – був у дворі під соломою. Ярина просила тікати, а він – за хлопця і таки вернувся. Хату їхню запалили, все почало горіти, і вони подушилися в тому схроні. На другий день Ярина кричить криком: Марко з Альошкою обняті в схроні лежать – їх забрали, завезли на могилки і похоронили. А в Яцюка Максима виправляли шкури, він якби за майстра головного був, а хлопці йому помагали. Вони, як приїхали, вітряка запалили, Максима забрали і Андрія Никитюка. То Андрій утік, а де Максим подівся – по цей день ніхто не знає. Ганя Ващук тікала, а поляк узяв вінтовку, прицілився і стрілив з краю колонії, майбуть, більш із кілометр було, і вона впала. Попав їй у голову...
Отака була трагедія в Рудці. Там лютували і поляки, і мадяри теж. Чого Густу колонію і Рудку палили? Може, того, що туди приїжджали чужі люди і навіть, кажуть, Шухевич був. З Рудки пішло багато хлопців у повстанці. Палили там, де жили найбагатші хазяї. Поляки винують українців. За що? Вони тут, на наших землях, були осадниками. Як прийшли у 1922 році, то понасаджували своїх…

Ігор та Надія ЯЦЮКИ

Ігор та Надія ЯЦЮКИ

«Міля тримала кишки в руках і просила пити…»
Пройшло багато років, але по цей день ніхто не відає, чому Рудці-Козинській доля послала такий важкий хрест, чому поляки спалили це село і забрали життя у тринадцяти його жителів. Тутешні люди, які добре знають кожну стежину, кожне поле, зі слів своїх батьків і ще живих очевидців розповідають, що того дня поляки прибули не менше, як на 20-ти підводах. Їхали з боку Переспи й Козина. Доїхавши до церкви, пішли облавою на Рудку, а точніше, як тоді називали, на Михайлівку й Густу вулицю (тут будинків було багато). Стріляли тих, хто не встиг сховатися у високих житах, і палили господарства заможних українців. А худобу і реманент забирали. Хоча деякі хати залишили. Вже пізніше, коли повернулися в село через декілька годин знову, спалили все до решти. Всього 64 господарства – 200 будівель!
Якою жорстокістю були переповнені душі польських поліцаїв і мадярських живодерів, коли вони пускали кулю в безневинну жінку, тітку Костючиху! Вона навіть не встигла обмити руки від тіста – життя обірвалося в мить, коли розчиняла хліб…

Могили вбитих жителів Рудки-Козинської 1943 року

Могили вбитих жителів Рудки-Козинської 1943 року

З двору Костючихи поляки пішли до Зінківського сінокосу, що був неподалік. Тут, як кажуть місцеві, тащити сіно зібралася одна молодь.
– Андрій Зіньків прийшов до мого діда теж просити когось помогти сіно тащити, – розповідає зі слів свого тата сільський голова Микола Яцюк. – Тато хотів іти допомагати, знаючи, що там будуть хлопці й дівчата. Йому було 16 років, тож, мабуть, цікаво було, весело. Але пішов дядько Микола, його брат, старший від батька на два роки…
18-річний Микола пішов у смерть… Бо вже в обідню пору сюди, на болото, прийшли поляки і всіх на тому сіні й скосили. І, напевно, розривними кулями. Ось як про це, ридма ридаючи, розповідає 80-річний Андрій Семенюк:
– На парині, що від Козина, пас того дня з дітьми корови. Десь близько першої години, точно не скажу, бо тоді за сонцем дивилися який час, з Козина дорогою біля липи (ця липа, як жива пам’ять, і досі стоїть одна-однісінька посеред поля, неподалік дороги, – авт.) їдуть підводи.

Ольга СТАЩУК

Ольга СТАЩУК

Доїхали до церкви і стали. Погнав корови додому, біля Костюківського двора, за метрів 150-200, бачу, жінка Федора щось показує їм руками. Дивлюсь, один стає на коліно, прицілюється, бах – і вона впала. Уже коли пригнав корови в двір, від Зінківського сінокосу біжать два хлопці-поляки і Юлік Шкрабан кричить: «Вбиви! Вбиви!» А тут приходить Максим і каже: «Ганько, дай води, бо Міля дуже хоче пити». Бере глечик і йде на болото. Прибігаю і я туди, а там лежать Андрій, Микола, Василь і Надя донизу головою, і біля них – черепи розкраяні, як мисочки, а рядом – грудочки мозку. А Мілка горілиць лежить і тримає кишки, що теліпаються в руках. І все просить пити… Її ще живу застав. Правда, мене звідти відігнали, щоб не дивився. Я того не забуду ніколи. І тепер поляки ще кажуть, що ми вбивали їх. Сохрани Господь, не було такого, щоб українці провокували і почали першими палити поляків. Уже після того пожару поляки, котрі жили в Рудці, їздили на ніч у Кременець, бо боялися ночувати, аж поки не виїхали звідси зовсім.

Василь та Емілія СОЛОМОНЮКИ

Василь та Емілія СОЛОМОНЮКИ

«Мені снилося, що поляки мене заб’ють»
На сінокосі було вбито п’ятеро руденських хлопців і дівчат, які тільки починали жити. 16-18-річна юність загинула нізащо – не встигли втекти ні в ліс, ні в жито. Їхня доля, як і багатьох інших українців, як недоспівана журлива пісня… Повірити у те, що тебе просто так, ні за що можуть убити, напевно, було важко. Чи не тому Федір Фенюк і не збирався нікуди тікати й ховатися? Його синові Івану, якому уже 76 років, і тепер важко розказувати про батька.
– Батько збирав молоко, переганяв через сепаратор і возив сметану полякові у Рожище. У той день уже мав бути в Рожищі, та чогось усе відтягував. Як тільки мав виїжджати, ідуть поляки. Забрали батька спочатку до хати Полякова. Маруся маленька – в мами на руках, я біля неї. Прийшли туди через поле. Коли це главний їхній приїхав з Вітрякової вулиці, як казали тоді, на полушці. Ззаду лежала свиняка. Він щось поговорив і відпустив батька. Але його повели на Густу колонію, де вже горіло все. Коні до копиці поставили, а ми з мамою в жито побігли. Поляки прийшли коні забрати і давай по нас стріляти (плаче Іван Федорович, – авт.). Мені сорочку прострелили.

На цьому місці під час складання сіна поляки вбили п’ятьох хлопців і дівчат

На цьому місці під час складання сіна поляки вбили п’ятьох хлопців і дівчат

Довго сиділи в житі, доки хтось погукав і сказав, що батька забили. Йому в потилицю вистрілили на Михайлівці у Зіньківському подвір’ї. Тілько повернув у вулицю – і… (плаче, – авт.). Батько ні з ким не був зв’язаний, він навіть подумати не міг, що його вб’ють. Хоча, як відв’язував ліци на конях, матері сказав: «Мені снилося, що поляки мене заб’ють». Хату нашу теж спалили. Ми шестеро зосталися з мамою. Тож мусили деякий час жити просто у рові під возом, а потім – у землянці. То була чорна біда…
Кажуть, що Федір Фенюк був гоноровий хазяїн, може, що й сказав полякам. Його брата раніше забили совєти в тюрмі. За що? За те, що був свідомим українцем, що не приховував почуття власної гідності. Бачте, всім можна любити свою землю, тільки не нам, українцям, бо враз і поляки, і росіяни, і жиди звідусіль скавчать, що ми націоналісти. Тепер договорилися, що вже називають справжніх українців фашистами. Хоча здавна п’явками присосалися на тілі України і витягували з неї усі соки, проте ще й дотепер здіймають гвалт, що наші хлопці, які мріяли про свою державу, – душогуби. Та, як сказала Ліна Костенко, «доля не усміхається рабам, доля усміхається людям», а тому українці не могли вічно прислуговувати, а боролися за свою державу. І за це їх по цей день таврують ті, кому держава далася безкровно: полякам – після Першої світової війни, євреям – після Другої.

Іван ФЕНЮК

Іван ФЕНЮК

Слухати образи у свій бік тим, у кого частина життя – це муки, дуже важко. 88-річна Ольга Стащук, можливо, не все пам’ятає, що було місяць тому, проте того лихоліття не забула:
– Ми все тікали в збожа. А коли спалили хату, зимували в землянці. Таке добро було від поляків. А прийшла та наволоч, я на них тілько так кажу (про совєтів, – авт.), теж добра зазнали. Українців називають фашистами, то брехня. Українці воювали тілько за Україну. Ще якби я йшла в бой, то пішла би битися. Тепер і українці скацапилися…
Ользі Василівні болить, що розвелося в Україні багато підгавкувачів, які і до Варшави лащаться, і перед Москвою прогинаються, звинувачуючи УПА у Волинській трагедії. Історію уже не зміниш. Але люди мають знати усю правду, і не таку, якою її подають наші сусіди. Жертвами Другої світової війни і Волинської трагедії були не лише поляки – тисячі українців безневинно винищені на своїй землі! Вічная пам’ять усім їм! Вічная пам’ять і безневинно убієнним жителям Рудки-Козинської: Миколі Яцюку, Надії Жовнірук, Ємілії Соломонюк, Василю Соломонюку, Андрію Стащуку, Марку й Олексію Михалевським, Федорі Занько, Ярині Жовнірук, Ганні Ващук, Федору Фенюку, Марії Бутримець, Максиму Яцюку…
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>