Майдан нагадував мурашник. Друг Льоша швидко увів хлопців у «курс справи»:

– Ось ваші «п’ять зірок», – він кинув Ігорову ковдру в кутку палатки. – Потім розміститеся. А зараз ходіть снідати.

Льоша показав хлопцям, де «харчоблок». Здали туди усі припаси і стали неподалік – чекали на свої канапки. Їх готувало кілька жіночок. За медичними масками на обличчі не вдавалося розгледіти риси обличчя – з-під пов’язок виблискували лише очі. І хоч нелегкий був час, та до сьогодні Ігор пам’ятає ті погляди – суму у них не було. Не те, що два місяці по тому…

– Валь, дві таці готові, винось. Зараз чай наливаю, – командувала старша.

Дівчина з русявою косою, що випнулася з-під берета, взяла два підноси з бутербродами і вийшла до них.

– Пригощайтеся! – припрошувала.

Ігор взяв дві канапки з твердим сиром та ковбаскою і, поки жував, спостерігав за дівчиною. На перший погляд здалося, їй було років вісімнадцять. Але хіба б таку юну відпустили з дому батьки, подумав він. Ще встиг вловити чергову усмішку юної «кухарочки», якою обдаровувала кожного майданівця, але тут Льоша смикнув за руку:

– Пора. Нам тут братики (так ласкаво називав киян, які зранечку, перед працею, доставляли на Майдан шини та дрова) роботи підкинули, треба ваші руки.

Ігор кілька годин колов поліна, брата Василя забрали в інше місце – вибивати та сортувати у мішки бруківку. В обід хлопці не зустрілися, лише під вечір стомлено добрели до своєї палатки. Руки гули, спину ламало. Вхопили по шматку сала, що для них принесли «з кухні» товариші, й полягали.

Але тут залунало: «Там, де гори й полонини, де стрiмкi потоки-рiки, де смерiчок ген розмай…» Акорди гітари і надзвичайно дзвінкий дівочий голос кликав надвір, до вогнища. За мить пісню підспівували вже кількадесят чоловіків та жінок. Ігор й собі пішов до гурту, став протискатися наперед, поближче до музикантів. Яким же було здивування, коли у юнці, яка замість мікрофона тримала в долонях рукавички, він впізнав Валю з ранковими канапками.

Імпровізований концерт тривав з годину. Була і «Червона рута», і «Два дубки», і «Пливе кача…»

– Все, хлопці, я – додому, вже батько машиною приїхав. До завтра, – сказала дівчина, перекинула невеличку сумочку через плече і ступила кілька кроків убік.

– Я проведу! – гукнув їй Ігор й взяв дівчину під руку.

Так і познайомилися. Валі й справді було вісімнадцять років (око Ігоря не підвело), навчалася в університеті на другому курсі. Сама киянка. На Майдан ходила щоранку і щовечора – до пар і після занять. Інколи навіть пропускала навчання, але староста залагоджувала усі «енки», навіть якщо педагог був дуже принциповий щодо відвідування. Тоді староста сама піднімалася під час переклички, отримуючи замість Валі «н/б».

Ігор встиг дізнатися, що батьки завжди передавали дочці сумку-дві з харчами та теплими речами для майданівців. Не тільки самі купували – організували в будинку таку собі волонтерську групу, яка збирала по сусідах усе необхідне. Кожен долучався чим міг. На вихідні Валина мама пекла кілька таць пирогів, а батько брав участь в Автомайдані. Про себе хлопець встиг розповісти лише те, з якого він села і з ким приїхав, а ще запросити дівчину на літо у гори.

Між молодими людьми виникла симпатія. І хоч бачилися вони рідко, бо кожен мав свої обов’язки, коли випадала хвилинка, старалися хоч ніжними поглядами «обійнятися».

Минуло два місяці. На Майдані помітно загострювалися емоції. Із сумом щодень поминали перших загиблих, яких снайпер постріляв у січні. Помітно рідше стало чути вечорами веселих пісень під гітару, все частіше тисячоголосо зривало небо «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…»

18 лютого Ігор був на Інститутській. Усюди снував чорний дим. Того дня почалося пекло. Не пам’ятає, коли почув перше повідомлення про вбитого, але як тільки димовий шлейф зовсім відрізав його від товаришів, думав лише про одне: як Валя? Він ліг на землю й дістав телефон, аби похапцем набрати «есемеску»: «Майдан розстрілюють. Залишайся вдома!» Ігор не знав, чи дійшло до Валі повідомлення, зв’язок перервався. Чи спеціально «глушили», чи просто сіла батарея – не думав про це. Тільки сподівався,  що Валя прочитала його звісточку й послухалась. Не знав, що дівчина із самого ранку вже була на Майдані, і коли почали хлопці зносити поранених та вбитих, вона приєдналася до медиків – промивала рани, робила пов’язки та колола знеболююче.

Серед ночі Валя відшукала в кишені слухавку (досі було зовсім не до того). Втома брала своє, і дівчина хотіла хоч на півгодинки відійти від тієї метушні, крові та скалічених тіл. Думала подзвонити мамі і попередити, що додому не повернеться. А ще – почути Ігоря, бо за цілий день навіть двома словами не обмінялися.

Дівчина набрала його номер раз, удруге. Телефон не відповідав. Про найгірше думати не хотіла, тож телефонувала ще і ще. За разом п’ятнадцятим у слухавці почула: «Абонент не може прийняти ваш дзвінок». У грудях стерпло. Не відповів Ігор і наступного дня, і через день. І коли почали формувати списки загиблих, Валя по буквах перевіряла кожне прізвище. І… знайшла.

Ноги підкосилися. Очуняла від того, що подруга піднесла до носа нашатирний спирт зі словами: «Я викликала твоїх батьків – ми без тебе впораємося».

Увесь вечір 20 лютого Валя просиділа, зачинившись у кімнаті. Ридала. Її думки переривало лише «Слава Україні! Героям слава!!!» Ці слова болем виривалися з екрану телевізора, який майже цілодобово дивилися батьки. «І мій Ігор – герой…» Від тієї думки дівчині стало ще гірше. Вона вийшла на кухню, аби зробити ковток води. Мимоволі краєм ока глянула на телеекран. У новинах саме показували репортаж з місця подій, потім – поранених, яких з Інститутської забрали до лікарні. В одному з хворих упізнала… коханого. За годину вона вже була біля нього в палаті. Як виявилося, загинув брат Ігоря, а помилково записали в якомусь з перших списків його.

***

Відтоді минув рік. І коли хтось сміє дорікнути Валі, мовляв, кидай його, нащо тобі каліка (з лікарні Ігор вийшов на інвалідному візку), одразу гострим словом обрізає ті балачки. Вона впевнена, що поставить хлопця на ноги. Навчання тепер активно поєднує з волонтерством і шукає можливості, аби пролікувати Ігоря за кордоном. А коли закінчиться та страшна війна, обов’язково зіграти весілля.