Схід України у 2014-2015 роках забрав багато хлопців: татусів, чоловіків, наречених, братів та дідусів. Як же жити їхнім сім’ям без частини цілого?

 

Дуже тяжко вкотре відпускати свого коханого у жадібні лапи війни, не знаючи, коли він повернеться і чи взагалі повернеться. Складається таке враження, наче тобі вирвали серце і віддали голодним псам. Дійсно, найважче – відпустити.

У своїй історії я поділюся власними переживаннями, думками та почуттями. Вона – одна з тих дівчат, які чекають повернення свого кохання з неоголошеної української війни...

Ще у 2013 році мій хлопець (тоді ми навіть не були знайомі) добровільно пішов служити на строкову службу в 26-ту Бердичівську артилерійську бригаду. Познайомились ми, як це не банально звучить, в Інтернеті, перед тим, як через відомі події в країні бердичівські артилеристи поїхали на південь України. Тоді ми спілкувались як друзі. 20 квітня 2014 року було велике свято – Пасха. Тоді він уперше зателефонував мені. Я зніяковіла, та й він, мабуть, трохи соромився. Після того дзвінка ми все частіше почали спілкуватися. Пам’ятаю той день – 20 травня, я збиралась йти в університет, і тут дзвінок від нього. Я не сприйняла це як щось незвичне, але коли почула: «Може, сходимо сьогодні на каву?» – зі здивуванням запитала: «Ти в Житомирі?» На жаль, тоді ми так і не зустрілися. Уже за тиждень, коли хлопці повернулися з ротації на південь України, ми спілкувалися. У наших словах був відчай від того, що ми так і не побачилися.

У червні 26-та артилерійська бригада поїхала на схід, щоб захищати незалежність нашої держави. Одного дня ми, як завжди, говорили на якусь філософську тему і він сказав мені: «Виходь за мене заміж». Я засміялась і не сприйняла ці слова серйозно, відповівши, що він мене ще дуже погано знає. Після цієї пропозиції між нами щось змінилося: я почала закохуватись у нього все більше й більше, а можливо, просто не помічала цей зв’язок між нами раніше. Коли ми вкотре говорили по телефону – він знову запропонував одружитись, та тепер я попросила, щоб він сказав мені це особисто, при зустрічі. Він погодився. Наші відносини ставали все романтичнішими, закоханість охоплювала його та мене. Здавалося, все чудово, окрім одного нюансу – війни.

Після того, як бердичівські військовослужбовці вирушили на схід, їх тривалий час не відправляли на ротацію. Йшов п’ятий місяць нестерпної самотності та солодких телефонних розмов. За вікном був жовтень. Я вже змирилась з тривалою розлукою і покірно чекала повернення мого коханого.

У ніч на 12 жовтня він сказав мені, що їхня бригада їде в Краматорськ на ремонт, і я без сумніву сприйняла його слова, хоча в моїй голові було одне: «Краще б додому на відновлення приїхали». Я лягла у ліжко з надією, що мій герой-захисник скоро приїде. Знала б, як швидко! О п’ятій ранку 12 жовтня прокинулася від телефонного дзвінка, почула: «Моє сонечко! Чи не могла б ти відчинити двері?» Я, нічого не розуміючи, підходжу до дверей – і чую такий рідний голос вже не зі слухавки, а тут, біля мене. Я відчиняю двері і бачу його у формі, з величезним букетом троянд. У мене ледве земля не пішла з-під ніг. Я подумала, що мені це сниться. Ні, це реальність! Моєму щастю не було меж. «Оце так сюрприз влаштував мій коханий, оце так Краматорськ! Опинився в Житомирі», – думаю я зараз, згадуючи події тієї ночі.

Усі наступні дні ми проводили разом. Ніколи не забуду 16 жовтня 2014 року. Я, як завжди, пішла в університет, побула на парах, прийшла в гуртожиток, та цілий вечір мене хвилювала лише одна думка: чому він мені не телефонує? Подивилась на годинник – майже 20.00... Зі сльозами на очах слухала якусь депресивну музику. І тут дзвінок! Я з надією хапаю телефон, і з розчаруванням бачу – не він. У слухавці чую голос мого знайомого. Він серйозним тоном каже мені, щоб я негайно їхала у центр міста. У мене істерика. Недаремно цілий вечір зі мною було щось не так, наче відчувала: щось трапиться. 

Коли я зустрілася зі своїм другом, він, майже нічого не пояснюючи, поспішив мене провести до пішохідного моста, що в парку імені Гагаріна. Я, нічого не розуміючи, поспішаю за ним і ледве не плачу. Коли ми дійшли до середини моста, знайомий з усмішкою на обличчі сказав: «Вибач мене». Я стою просто шокована, десь зверху, з темряви чую голос мого хлопця: «Я кохаю тебе». Він спускається до мене з букетом троянд, тут починає грати саксофоніст, підходять мої друзі. Спалахи від фотокамер сліплять очі, і мій хлопець стає на коліна, виймає каблучку і каже: «Ти станеш моєї дружиною?» У мене сльози течуть рікою. Я погодилася. Коли я трохи відійшла від шоку, ми зробили декілька знімків на згадку про цю подію.

Тепер я можу назвати його своїм нареченим. Відтоді він ще два рази приїздив під час ротації. Всі дні, що був тут, ми проводили разом. Берегли тоді кожну хвилину, адже потім навіть секунда без нього була цілою вічністю...

Нехай кожна дівчина чекає свого Героя з цієї неоголошеної війни, нехай молиться за нього – і він неодмінно повернеться з перемогою.

Коли мене запитують: «Що відчуває наречена військовослужбовця, який перебуває в АТО?» – я не можу дати відповідь одразу. Думки змішуються, хочеться плакати через втрачений час, який він проводить на службі, але я щаслива. Пишаюся своїм нареченим, хоч він ці місяці не провів зі мною, зате боронить незалежність нашої Батьківщини, піклується про те, щоб ми спокійно спали, виконує свій обов’язок перед державою. Він – справжній герой. 

Мені страшно читати новини, бо там постійно пишуть про загиблих. Та повинна бути в курсі подій. Переживаю, якщо мій наречений не зателефонує мені хоча б один раз в день і не скаже, що з ним усе добре. Моє серце ледь не виривається з грудей, коли у слухавці я чую суворе та голосне: «По місцях!» – і розмова різко обривається. Коли вкотре він розповідає, як їх обстрілюють російські військові, як утомився від вибухів снарядів, як воїни живуть у бліндажі, як харчуються, мені хочеться кинути все та поїхати до нього.

Зараз він – на сході України, я – в Житомирі. Хоча нас розділяє майже 900-кілометрова відстань, наші серця й душі завжди на одній струні. Кажуть, що кохання, перевірене відстанню, нагороджується вічністю – тож ми матимемо вічність, яку присвятимо один одному.

Бережімо своїх Героїв!