Тепер, коли Ніна зчинила цілу катавасію з цим поселенням до батьківської хати, односельчани згадали навіть той час, коли вона ще ходила до школи. – Нічим особливим не відзначалася: дівка як дівка. До науки не була охоча, та й з хлопцями романів ніби не крутила, – пригадує шкільні роки її однокласниця Марина у гурті жінок, які зібралися біля магазину. – Після школи з Настиним Іваном шури-мури закрутила, і вже трималася за нього, як за писану торбу, аби заміж вийти… *** Воно й справді було так. Ніна з Іваном почали зустрічатися одразу після того, як дівчина закінчила школу. Хлопець у матері був одинак-байстрюк, але спокійний, роботящий та й з вигляду непоганий. Любила Ніна його чи ні – хтозна, та заміж виходити за когось треба. Випровадила його в армію і таки діждалася звідти. Може, якби хто зустрівся, то й вискочила б за нього, бо в селі пішли чутки, ніби з якимось зі студентів роман закрутила, коли ті приїжджали восени збирати картоплю. Та, як кажуть, поговорили і забули. Коли Іван прийшов з армії, через півроку молоді й розписалися. Весілля не було, а лише, як тоді казали, «вечоринку» батьки їм зробили. І таки дівка не прогадала, бо хлопець, не знаючи розкоші, тяжко трудився, щоб чогось досягти. Пропрацювавши десь півроку у колгоспі, розрахувався і подався на роботу до міста. Там йому швидко дали кімнату в гуртожитку. Тоді одразу й жінку до себе забрав. У них народилася дитина, а за рік і друга. Згодом Іван отримав хоч однокімнатну, однак свою квартиру, а після народження третьої дитини уже як багатодітний батько – трикімнатну. Здавалося б, працюй, піднімай дітей і живи спокійно. Але тут Нінку, як кажуть тепер жінки у селі, «прорвало». – Як той кобель невигуляний мусить своє взяти, так і Нінка, ніби з ланцюга зірвалася, коли дітей народила, – пригадує її односельчанка Леся, яка теж жила у місті. – Вийшла на роботу, поробила там з рік і почала соватися з якимось майстром. Моя знайома на тій фабриці працювала, то все те добре знає. Спочатку пропадала вечорами, а там, дивись, геть сором втратила – вже й ночами додому не приходила. Словом, доходилася до того, що і вона, і той чоловік без сім’ї лишилися. Іван не витримав і вигнав її з квартири. Казав, що перед дітьми було соромно, коли зранку приходила додому. І жінці Нінчиного коханця теж хтось розповів про його походеньки. Уже, певно, не раз їй доводилося це чути, бо теж виперла з хати. А він там зятем був. Ото вони тоді й повіялися десь на роботу аж у Росію, бо не мали де подітися. *** Хоч і важко було Іванові з трьома дітьми, але раду якось давав. Та коли найстаршому виповнилося 10 років, чоловік захворів. А перед тим Іван похоронив свою матір. Попросив, аби теща приїхала за дітьми наглянула, коли йому сказали, що треба лягати у лікарню. З кожним днем Іван згасав. Він це відчував, а тому ощадну книжку, де були якісь збереження, встиг перевести на тещу, аби мала за що дітей годувати – боявся, щоб їх по дитбудинках не порозвозили. Гриз себе, як вони виживуть, знаючи, як живеться дитині без батька. І вже за рік діти залишилися сиротами. Ніна про себе ніяких звісток не подавала. Як дітям жилося, про це можна лише здогадуватися. Як тільки Ніна повернулася в Україну сама (виявляється, там вона зі своїм хахалем тинялися по чужих хатах), одразу кинулася в квартиру, яку покинула дванадцять років тому. Але там жили чужі люди. Тоді вона швиденько вирушила у рідне село до матері, а та вже спочивала на кладовищі. У бабиній хаті жив Нінин 18-річний син Діма і 15-річна дочка Зоя. Найстарша, Зіна, вийшовши заміж, жила у батьківській оселі. Нінина мати переписала хату на внуків, не згадавши про свою доньку й словом у заповіті. *** – Поки баба жила, ми хоча б не голодували, – розповідала Зіна слідчому, бо мати написала заяву в міліцію. – А коли вона померла, щоразу ставало все важче і важче. У нас зросли борги за квартиру. Перебивалися картоплею, яку в селі садили, і олією. Навіть не завжди хліб мали. Я оформила опікунство над меншими, проте як вижити, не знала. Тому добре все обдумавши з Дімою, вирішили повернутися в село – там мали де жити. Продали квартиру у місті, яка була оформлена на мене, зробили ремонт у батьковій хаті – і життя налагодилося. А коли я вийшла заміж, Діма не захотів жити разом з нами і переселився у бабину хату. За ним пішла і Зоя, яка у нас вже вправна господиня – переживала, що він без неї голодуватиме. Я їм віддала решту грошей, і ми усі разом теж добре відремонтували бабину оселю, навіть зробили ванну, кухню зручну. Вони свинячку годують, курей тримають. Я з чоловіком за ними наглядаю. А там будемо бачити: як треба буде ще одну хатину, одному з них прикупимо, а мо’, Зоя у невістки піде… І тут з’явилася наша мати, якій, вибачте, було до одного місця, як ми живемо. Вона добре знала, що ми самі залишилися – їй сестра двоюрідна писала… *** А мати, повернувшись, навіть не впала перед дітьми на коліна й не попросила у них пробачення. Вона одразу заявила, що то її хата, і вона має повне право тут жити. Молодші вигнали її з двору. Зіна, пошкодувавши, впустила до себе з умовою, що за декілька днів та покине село. Тоді Ніна й поспішила в міліцію, здійнявши там лемент, що діти вигнали її з рідної хати, назвавши їх ще й виродками. Коли Ніна вийшла з автобуса і знову подалася до молодших з погрозами, мало не півсела одразу кинулося до неї. – Або ти назавжди покинеш село і даси спокій дітям, або ти пропадеш безвісти, – пригрозив їй один чоловік, який словами ніколи не розкидався. – Міліція тобі не поможе. Ніні нічого не залишалося, як розвернутися і, не дочекавшись навіть автобуса, зупиняти попутні автівки, щоб швидше звідси втекти…
Олеся ХАРЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!
Читайте також
Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...