Перед смертю баба подругу згадала
Невигадана історія

Перед смертю баба подругу згадала

22 травня 2014, 02:21
0
0
Сподобалось?
0

І на неї... заповіт написала
Коли я слухала цю історію, не могла позбутися відчуття - детектив Агати Крісті переказують, чи що? Приблизно той улюблений сюжет письменниці, де люди один одного труять, ріжуть, душать та стріляють - і все це за спадщину! Але ні, виявляється, таке буває не тільки в романах. Усе трапилося насправді, хоч і без кривавих нюансів, дійові особи - цілком реальні люди. Єдине - події ці були багато років тому...

***

Бабі Ганьці минуло вже 75. Останнім часом стала слабувати, тож від городу і цюкання її діти відігнали. Щоб не кректала та не стогнала поруч. Натомість «підкинули» онучку: зі школи зустріти, погодувати, простежити, щоб уроки сіла робити. Настя бабцю любила, а особливо її спогади про молоді роки, навчання аж в Одесі, про кавалерів і подруг, з якими життя роз'єднало.
Отак потихеньку-помаленьку бабця Ганя жила, онучку виховувала. Коли це якось прийшла поштарка, видала пенсію, а далі й каже: «А тепер, бабцю, танцюйте - вам лист прийшов!»
- А це хто ж? - неабияк здивувалася жінка. Вона ж бо точно знала, що вся її рідня далі області не виїжджала. Не кажучи вже про їхнє бажання листуватися. У молодості переписувалася з подругами та чоловіком, поки в армії був. Але коли це було?..
- Так ви будете танцювати чи ні? Лист не простий, з повідомленням, купою печаток і... - листоноша спеціально замовкла, щоб, певно, підсилити урочистий момент. - І з-за кордону! З Латвії!
Отут уже баба Ганя і собі вилупила очі. Отямилася лиш від виску надмірно зацікавленої онучки, яка тіпала за спідницю з вимогою негайно прочитати листа. Відкрила. І разів з десять читала, поки осягнула зміст: «На ваше ім'я здійснено заповіт від жительки Латвії...» Баба Ганя стягнула хустку з голови і нею витерла упріле обличчя. І знову занурилася у документ: «Віра Осійчук перед смертю заповіла вам трикімнатну квартиру». А це що таке має бути? Дурний жарт?
Увечері на домашню раду збіглися усі діти та внуки. Передавали лист один одному, прицмокували і недовірливо хитали головами, а ще цікавилися, скільки-то грошей на наші вартує квартира у Ризі.
- Віру Осійчук я знаю, ми разом з нею вчилися, а потім, як роз'їхалися, переписувалися кілька років, - пояснювала бабця ситуацію. - Останній лист від неї був з Риги (то точно, не брешу) на початку 60-х років. Але ж квартиру на мене переписувати?! Цирк, їй-бо...
- Цитьте, мамо! - Обірвала материні сумніви старша із дочок. - Треба все до ладу взнати, а тоді буде видно...
***
Поки рідня роздумувала над відповідними запитами, бабі Гані прийшов ще один лист. Це вже було не сухе і офіційне повідомлення від юристів про спадщину, а емоційний лист від вражених, ба, шокованих дітей покійної Віри Осійчук. Вони запитували, хто взагалі така ця Ганя, де знаходиться її село, і дуже сподівалися порозумітися. Мовляв,мати їхня на старості років геть здуріла, тож не варто сприймати серйозно її «подарунки».
Ганя полегшено зітхнула і навіть перехрестилася. Ну, слава Богу - все прояснилося. Бо ж якщо Вірка стала слаба на голову, чого ж її діти від того мають страждати? Раденька, що збулася такого тягаря з душі, розповіла подробиці рідним.
- Що-о-о? Мамо, ви при своєму розумі, щоб від такого шансу відмовлятися? Цитьте! Зустрінемося із тими родичами у суді - і крапка, - дочки радість матері не розділили.
Вони уже давно все обдумали. У мріях відсудили квартиру, продали її, а гроші розділили. І навіть дружно скинулися на адвоката, який би допоміг їм у «відстоюванні законних прав на основі заповіту».
***
Але суд проходив у Латвії, і суворий суддя зажадав дізнатися усі подробиці. І таки дізнався. Жила собі Віра Осійчук у своїй трикімнатній квартирі з видом на центральну площу. Колись давно вона вийшла заміж за лейтенанта, помучилися з ним по різних гарнізонах і врешті осіли у Ризі. Квартиру отримали, трьох дітей у ній виростили. Чоловік уже помер, діти звили свої «кубельця». Але не роз'їхалися, всі були в одному місті, тож маму свою старанно, в порядку встановленої черги, відвідували, дивилися за чистотою, варили їсти, залишали їй різні смаколики. На восьмому десятку стала їхня ненька трохи забуватися: то імена своїх дітей, а то і їх самих час від часу не признавала. Просвітління чергувалися із забудькуватістю. І чим далі, тим більше часу бабця перебувала у якомусь власному світі.
Діти почали серйозно роздумувати над тим, що маму треба було б забирати до себе. Але до кого - не могли ніяк вирішити. Оформляти недієздатність і опікунство теж не стали: дізнавшись, скільки треба паперів зібрати, відмовилися від такого плану. Тож поки  думали та гадали, баба Віра цілими днями сновигала по квартирі тихим привидом. Іноді, правда, їй здавалося, що сусіди знизу і зверху починають грати на барабанах, тож вона щосили лупила по батареях, розганяючи невихованих «музикантів». Гуляти вона теж не виходила: пам'ятала про те, як загубилася і скільки страху натерпілася, коли раптово отямилася у якомусь селі за містом. Щомісяця бабці приносили пенсію, вона ставила закарлючку, гроші старанно розпихала по різних закутках і знову перетворювалася на тихого привида.
***
І от якось одного сонячного ранку баба Віра прокинулася і відчула надзвичайний приплив сил, бадьорості, а головне - ясності розуму і твердості пам'яті. Зібралася з духом і спустилася на перший поверх, де якраз була нотаріальна контора. Роздаючи усмішки всім підряд, елегантно тримаючи у руках ридикюль з паспортом та грошима, вона поважно пройшла до нотаріуса і сіла писати заповіт. На подругу-одногрупницю. Нотаріус здивовано підняла брови. Баба Віра швидко пояснила: «У моїх дітей і так усе вже є, вони люди поважні і забезпечені. А подруга, мила Ганнуся, скніє, напевно, у своєму селі і щастя не знає... Я вирішила переписати квартиру на неї, от!» І дивлячись чистими, як небо, очима на юриста, спитала: «А що, якісь проблеми?»
- Ні-ні, жодних проблем, пані, - швидко відповіла начальниця контори і взялася готувати заповіт. У неї навіть тіні сумніву не виникло у тому, що ця старенька бабця з ридикюлем може бути не при своєму розумі: усе складно розповіла, документи показала, гроші заплатила. Потім мило попрощалася і пішла.
...За тиждень бабця тихо, уві сні, відійшла в інший світ. А трохи пізніше діти покійної Віри Осійчук з жахом дізналися, що квартира за заповітом відходить зовсім не їм, а якійсь «милій Ганнусі». І що, може, та Ганя і мила, але за нею стоять дві агресивні дочки, які кинули всі сили, щоб скористатися спадщиною. Судовий процес тривав аж три роки. Судово-психіатричним експертам довелося переплюнути самих себе, щоб написати посмертну експертизу, що бабця таки страждала перед смертю помутнінням розуму. Це рішення прийняв суворий і непідкупний латвійський суддя. Як тільки квартира повернулася дітям баби Віри, з полегшенням зітхнула і баба Ганя:
- От тепер можна і вмирати, - сказала вона якось своїй онучці. - А то гріх який був би на мені, якби мої дочки таки відсудили ту кляту квартиру...
Мирослава КОСЬМІНА


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися