Юля закінчила одинадцятий клас із золотою медаллю. На три випускних класи таких учнів було лише четверо. Тому й не дивно, що рідні всюди, де були, хвалилися своєю розумницею. А дідусь із бабусею з тої радості переписали двоповерховий будинок у райцентрі на внучку.
А от Юля великої ейфорії від отриманої своєрідної перемоги не відчувала. Сприймала її як реальний результат копіткої роботи: години, проведені в бібліотеці, додаткова інформація з Інтернету – так здобувалася шкільна відзнака. Вона не розповідала вдома, що подруги щовихідного тягнули її на вечірки, а на відмовки крутили пальцем біля скроні та в обличчя кидали: «Ти дурнувата зі своєю наукою». Але «дурнувата» не ображалася. Вона хотіла стати астрономом. І зорі та планети цікавили більше, ніж шури-мури з хлопцями. Батьки-педагоги сподівалися, що донька піде їхньою стежкою, але, дізнавшись про мрію, не перечили. «Астролог» звучить так загадково і недосяжно. У їхньому маленькому містечку всі займаються сірими буденними справами, а донька відкриватиме незвідані планети! Іспити були успішно складені. Й ось Юля студентка київського вишу. Ще двоє дівчаток з паралельних класів теж учитимуться у столиці, але здобуватимуть значно простіші професії – лікаря та інженера.
– Куди їм до нашої Юлічки! Вони тут, а вона – там, – гордовито піднімала палець до неба бабуся.
– Ой, страшно у великому місті! Там аферисти на кожному кроці. Хай обережною буде, – радили сусіди. – То дурні діти шукають пригод на свою голову. А наша Юлічка не така. Вона розумниця!
На сімейній нараді вирішили, що кошти на дорогу й оплату квартири даватимуть дід з бабою. Благо, можуть собі це дозволити, бо за партійних часів мали хороші посади в райкомі, тож і пенсії відповідні. А тато з мамою виділятимуть гроші на одяг та інші дрібнички. Юля й не сперечалася. Приймала все як належне. «Я ж у них одна. Куди гроші дівати?» – резонно розмірковувала. До Києва завезли автівкою. «Як це саму дитину з торбами відправити?» – давала перцю всім бабуся. Юля була заїкнулася, що можна когось із дівчат, які теж стали студентками, за компанію взяти, але батько одразу шикнув: «Ти житимеш на квартирі, а вони в якомусь гуртожитку. Не рівня ти їм, а вони тобі. Заводь столичні знайомства». Іраїда Феліксівна – власниця квартири, де мала жити Юля, була корінною киянкою. В минулому вчителька гри на фортепіано. Пані чепурна та гонорова. Хоч їй і за сімдесят літ, манікюр у неї кращий за Юлін. Зачіска і макіяж шикарні.
– Я пригляну за вашою дівчинкою, – мило посміхнулася до батьків. – У хороші руки попала, – підбивали вдома підсумки побаченого.
Перші дні пролетіли швидко. Навчання подобалося. І легко давалося. З Іраїдою Феліксівною спільну мову теж вдалося знайти. Вони частенько вдвох вели задушевні бесіди за чашкою кави. А коли приходили подруги пенсіонерки, то квартира на деякий час перетворювалась у своєрідне казино. Як виявилося, ці старі поважні пані були затятими картярками. Спочатку Юля пасивно спостерігала за їхніми іграми, суперечками. Сміялася, коли бабусі сварилися за виграші, бо грали не просто заради інтересу, а на гроші. Ставки робили невеликі – 50-100 гривень, а коли входили в азарт, то й до тисяч могли дійти. Дівчина не сприймала їх серйозно.
– Юлю, ти вже стільки часу за нами спостерігаєш і ніколи не входиш у гру. Ану, спробуй, – якось підмовила Іраїда Феліксівна. – Не роби ніяких ставок, бо де у бідної студентки гроші. Граємо на інтерес. Кажуть, новому гравцеві завжди щастить. Юля постійно вигравала. Але що з того? Бабусі ще й піджартовували: «От зробила би ставку, вже мала би на колготки. О, помаду б виграла». І так умовили. Поставила 50 гривень. Виграла 200. Хотіла й далі спробувати, та вчасно схаменулася, бо згадала, що конспекти лежать нерозкриті, а завтра ж залік.
Гра сподобалася дівчині, й щовечора вона засиджувалася з пенсіонерками за картами. Іноді вигравала, іноді – ні. Не вельми цим переймалася, бо грошей, які надходили з дому регулярно, вистачало. Якось однокурсниці завели мову, що хочуть на літніх канікулах гайнути на відпочинок до Іспанії.
– Юлю, їдемо з нами. Побачиш, як білі люди відпочивають. Там такі пляжі, пейзажі неймовірні, – припрошували.
Ідея Юлі сподобалась. А ще вона вирішила зробити рідним сюрприз – поїхати, а тоді привезти фото і зізнатися, де побувала. От тільки де гроші взяти? Цілий день міркувала над цим питанням, а коли прийшов вечір, відповідь знайшла сама – виграти. Зібрала всі заощадження і зробила ставку. Програла, позичила, знову програла. Юлі однозначно не щастило, навіть її партнери це визнали і попросили вийти з гри. Наступного разу зірки теж відвернулися від своєї майбутньої повелительки. Юля не відступала, а просила борги записувати на листочок.
– Батьки пришлють гроші – віддам, – обіцяла.
Минув місяць. Уранці Іраїда Феліксівна показала їй на листочку суму з кількома нулями.
– Дорогенька, ти бачиш? Картярські борги не прощаються. Чим віддавати будеш? Лише тоді зрозуміла, в яку халепу вскочила. Пробувала перевести все на жарт. Де, мовляв, таку суму взяти? Але пенсіонерка була невблаганна. Пригрозила, що про все розповість батькам, ще й прикрасить, що в карти грала з хлопцями не за гарні очі. Юля не знала, де шукати вихід. І раптом згадала про подарунок на випускний. Грошей від продажу вистачить на борги і навіть на Іспанію лишиться. От тільки як все прокрутити?
Допомогла Іраїда Феліксівна:
– Зателефонуй додому й скажи, що в тебе виявили онкопухлину. Хай шукають гроші. Потрібна термінова операція. Я все підтверджу. Ще й довідку, як треба, знайду! Юля тремтячими пальцями набирала домашній номер. Прикидатися не треба було – від переляку, де взяти гроші, плакала і схлипувала по-справжньому…
Руслана ТАТАРИН
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!