На Тернопільщині, в селах Космирин, Стінка, Соколів та Сновидів, мешкає найзакритіша і найконсервативніша українська громада. Усі блага цивілізації, такі як електрика, газ, комп’ютери, телевізори та автомобілі, вони вважають гріхом, тож обходяться без них. Більше того, вони не відзначають свят і навіть власних днів народжень.
Єдина розвага для їхній дітей – лише вулиця. Люди охрестили їх «кашкетниками», бо чоловіки від малого до старого носять кашкети на голові. Дехто з місцевих зве їх «фломастерами» – через те, що жінки та дівчата ходять у яскравих хустках. А ще їх називають українськими амішами, на зразок американської релігійної громади, члени якої не користуються газом, електрикою, автомобілями. Значна більшість із них принципово відмовляється від звичних для нас благ цивілізації: електрики, водогону, центрального опалення, газопостачання, телефонів, радіо, телебачення. Характерно, що аміші носять одяг і головні убори тільки певних кольорів і фасонів, їздять на возах, запряжених кіньми. Вони не ходять на вибори, їм не можна служити в армії, вони не влаштовують свят та не укладають шлюбів з іновірцями. Проте між собою створюють по-справжньому багатодітні родини. Десять дітей у них не вважається багато, може бути по 18. Села, де живуть «кашкетники», нагадують одноманітну колонію. Уздовж дороги – одноповерхові хати, жодного електричного стовпа, відсутні газові труби, немає телевізійних антен. Усю їжу українські аміші готують виключно на дровах, бо кажуть, що електрикою користуватися їм не дозволяє віра. Перуть у річці, прасують великими прасками, які нагрівають на печі. Але більш як скромні хатки і подвір’я – в ідеальній чистоті, діти доглянуті, не залежно від того, скільки їх є.
Оксані – 36 років. 15 років тому жінка вийшла заміж і уже встигла народити одинадцятьох дітей. Каже, це ще не край.
– Скільки Бог дасть мені, стільки я маю вивести їх на світ. Я не можу ні одного знищити. Буде 18 дітей – значить, так і має бути, – каже жінка.
Оксана – у хустині, одяг домашній, але охайний. Її обличчя крему не бачило ніколи. Волосся тісно перев’язане хустиною. Її жінка знімає хіба на ніч. У її домі – ідеальна чистота, гарно пахне і нічого зайвого. Лише лавки, ліжка та шафи, одяг в яких лежить так рівно, наче розкладений під лінійку. Оксана пояснює: Бог не створив електричних приладів, а, отже, без них можна прожити. До її будинку світло навіть не проведене, а замість холодильника жінка має два холодні льохи. У льосі чого тільки немає, він ущент забитий закатаними у банки м’ясом, тушонками, паштетом.
У школу діти ходять, але, як правило, лише до 9 класу. І професійної освіти не отримують. Бо це марно витрачений час, вважають аміші.
– І що з тої освіти? А піде дитина в світ і в блуд, і все – пропала. Гарантія так буде. А я вчу дітей, щоб були покірні, слухняні, трудолюбиві, – додає Оксана.
А за що ж живуть українські аміші? Працюють здебільшого чоловіки. І то сумлінно, добросовісно. Їдуть на заробітки у великі міста, часто їх можна побачити на будовах у приватників у Києві, Івано-Франківську, на Буковелі, в Тернополі й Львові. Ті, хто запрошує на роботу амішів, знають, що вони не тільки нічого не вкрадуть, але й не п’ють, не вибагливі до їжі, абсолютно точно й добросовісно виконають усе, що замовив господар.
Родини амішів у селах живуть переважно за принципом комуни. Колективно для громади закуповують продукти за гуртовими цінами, шукають, де дешевший товар, і купують його із запасом. Будинки своїм одновірцям громада будує методом «толоки». Сьогодні – одному, через місяць – іншому. Жінка у них має обмежене призначення – народжувати та ростити дітей. Чоловік – утримувати велику родину.
Пан Василь Рашидов – з Космирина, чи не найбільшого за численністю кашкетників в Україні села. У свої 51 має 14 дітей та 33 онуків. Чоловік має власну столярну майстерню, де виготовляє меблі. І уявіть, працює вона без електроенергії. На запитання, як обходиться без телевізора, пан Василь відповідає: «А навіщо він мені? Я краще Біблію почитаю».
Весілля кашкетники не справляють, обмежуються заявою до сільської ради. Ніяких свят не відзначають, спиртного також не вживають.
Направду дивуєшся, дивлячись на цих людей. Ми при всій сучасній «механізованості» великої частини домашньої праці практично нічого не встигаємо. І у нас постійно не вистачає часу. А у цих людей час ніби зупинився. І у цьому своєму світі вони по-своєму щасливі. Хоч і до лікарів практично не звертаються, бо не визнають офіційної медицини…
Ганна Лісова
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!