Десятки тисяч українців від початку війни втратили кінцівки. Для кожної окремої людини і її сім’ї – це трагедія. Всі переносять її по-різному. Одні замикаються в собі, інші – переосмислюють своє життя і знаходять сили для боротьби. Саме до других можна віднести 28-річного Олександра Будька на псевдо «Терен» з Рівного. Ставши на захист країни з першого дня вторгнення, він у бою лишився ніг. Але це не зламало воїна, він не втратив жагу до життя. За неповні два роки після поранення Олександр написав книгу, взяв участь в Іграх Нескорених, станцював у балеті, створив свій ютуб-канал про подорожі... А нещодавно канал СТБ оголосив, що саме ветеран Терен стане новим «холостяком» країни в однойменному проєкті.
Побратими відкопали з-під землі
Олександр Будько до 24 лютого 2022 року був звичайним молодим хлопцем. Він працював на київському Подолі баристою і мріяв стати графічним дизайнером. Та вранці 24 лютого все змінилося, і замість іти на роботу Олександр почав шукати спосіб потрапити добровольцем на фронт. Він не пішов у військкомат – там були черги, і не факт, що його б узяли через стан здоров’я. «У мене були проблеми з ногами», – пояснював пізніше хлопець. Про все, що з ним сталося від дня вторгнення росії, Олександр писав у своєму інстаграм-щоденнику, потім під своїм військовим позивним Терен видав книгу «Історія Впертого Чоловіка». У ній Олександр розповідає, що, як і багато хто з українців, до війни не тримав у руках зброї, але мав велике бажання потрапити в саму гущавину подій. Як пояснює військовий, він не хотів, щоб жертви тих, хто віддав життя за Україну, починаючи з війн часів Козаччини, були даремними.
У війську хлопцеві подобалося. Він потрапив до добровольчого батальйону «Карпатська Січ», обороняв Харківщину. День, коли отримав поранення, Олександр пам’ятає і описує до найменших деталей. Це було 24 серпня. Він пригадує, як прокинувся о третій ранку, все село було в синьо-жовтих стрічках, прапорах. Це вражало – пізно ввечері, коли бійці поверталися з позицій, нічого з цього ще не було. Військові взяли пайки та приїхали в сусіднє село на свої мінометні позиції. День був спекотним, і бійці лягли під розлогим горіхом, за яким не було видно позиції. Олександр вирішив, що безпечніше все ж в окопі. Зручно вмостившись, він зняв із себе броню. Раніше, розповідає він, у село не прилітало. «І я почав засинати, як в один момент – ніхто не почув ні свисту, ні виходу – відчув страшний біль у ногах і на мене зсунулася земля. Я почав кричати». Побратими розкопали його, швидко наклали турнікет і викликали евакуацію. Військовий каже, що відразу зрозумів, що такий сильний біль не віщує нічого доброго.
Ще перед прибуттям на фронт він підгледів ідею записувати свою групу крові не тільки на шевроні, а й на штанах та берцях. І коли його несли на ношах, тішив себе думкою, що на берцях написи мали зберегтися.
У щоденнику він згадує, як підняв голову, щоб переконатися в цьому, та побачив, що від берців мало що залишилося. Ніг не відірвало, каже Олександр, але їм не було на чому триматися.
«Це була просто каша з кісток, м’яса, штанів та берців. А на лівій ступні відірвало всю м’язову тканину, подрібнило кістки і залишилися тільки пальці та сухожилля». Військовий каже, що йому «найбільш прикро», що все це відбувалося під час харківського контрнаступу, а він так хотів «дотягнути хоча б до Ізюма». Це місто вже звільняли без нього.
«Військових з ампутаціями не треба жаліти»
В Олександра Будька у ті дні була вже зовсім інша війна – війна за самого себе з медичною бюрократією. Він дуже хотів перевестись зі шпиталю у Полтаві в Київ чи Рівне. І коли таки вдалося потрапити до столичної клініки, довелося робити ще дві ампутації. Він злякався, що такими темпами може втратити коліно, але обійшлося.
«За тим болем, що я відчував, чесно кажучи, взагалі ні про що не думалося: ні про депресію, ні про радощі, ні про що. Було страшенно боляче, і так тривало досить багато часу: близько двох місяців», – згадує Терен. Батькам хлопець нічого про свої поранення не говорив – планував все розповісти після всіх операцій. Тож найрідніші люди про те, що син втратив ноги, дізналися із соцмереж – друг Олександра оголосив збір грошей на медичні витрати. «Звісно, були сльози на очах, але я налаштовував їх на інший настрій. Відразу розставив усе на місця. Що я можу себе обслуговувати, що мені не треба пелюшки приносити, рот витирати», – писав воїн.
Олександр знав, що його життя зміниться. Але як саме – усвідомив лише тільки тоді, коли пересів на візок і почав рухатися вулицями. У Києві це було ще не так складно, але у Рівному та Львові, де повно бруківки, «майже нереально їздити на візку», розповідає військовий.
Також він помітив, що люди часто опускають очі, побачивши ампутації. Це помітила і львівська фотографка Марта Сирко. Вона стала авторкою проєкту «Скульптурний». Через фотографії показала жахливі рубці війни, які залишились на тілах українських військових. Дівчина у своїх роботах порівнює тіла захисників з античними статуями. Олександр став однією із перших її «моделей».
Взагалі він не боїться експериментувати, не втратив жагу до життя. Війна, хоч і понівечила його мрії, додала нових планів та амбіцій. На протези рівнянин став у США. Вже через рік після важкого поранення Олександр був серед призерів на «Іграх нескорених», отримав бронзову медаль за заплив вільним стилем на дистанції 50 метрів. Для цього ж треба було багато тренуватись! Він танцював з балетом на сцені в Каліфорнії. Йому аплодували Канни. Про нього зняли фільм «Перший ряд», продюсеркою якого виступила американська зірка Сара Джесіка Паркер.
А вже цьогоріч запустив тревел-шоу на Ютубі «Відвал ніг, або All інклюзив» про доступність у подорожах Україною. У випусках він показує досвід людини з інвалідністю і наскільки адаптована під це інфраструктура та суспільство. На його переконання, військові з ампутаціями не потребують жалості. «Людина, яка пішла на війну і пройшла війну, поборола поранення, прийняла себе новою, – це людина великої сили духу. Вона сама ще може когось пожаліти», – наголошує Терен.
На початку травня Олександр разом зі співаком Монатіком «тестував» на доступність для людей з інвалідністю Луцьк. Його висновок для обласного центру Волині невтішний: каже, очікував від Луцька більшого.
«Для мене Луцьк – це прогресивне місто, яке розвивається, оновлюється і також зберігає старі архітектурні пам’ятки. Тому я думав, що тут ситуація з інклюзивністю буде більш розкритою, але бачу, що немає розуміння безбар’єрності», – прокоментував Терен журналістам.
А чого очікує від участі у шоу «Холостяк», 28-річний Олександр написав на своїй сторінці в Інстаграмі: «Я справді хочу зустріти дівчину, з якою буду відчувати себе інакше, бо я людина і маю серце й душу… «Холостяк» для мене – велика можливість транслювати багато хороших та позитивних ідей, які змінюють нас на краще. І, врешті-решт, зустріти свою людину, з якою хочеться створити сім’ю. На власному досвіді знаю, що дива можна чекати звідусіль». Кількість дівчат, які хочуть завоювати серце холостяка-ветерана – зашкалює. У перший день реєстрації був момент, коли не витримав сайт телеканалу.
Підготувала Наталка СЛЮСАР
Фото з відкритих джерел
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!