Світлана Шуляр родом з Далекого Сходу, жила в Комсомольську-на-Амурі. Танцями змалку марила, закінчила хореографічний факультет Хабаровського інституту культури. А потім трапився їй камінькаширець Володимир, який привіз юну танцівницю до себе на Полісся. Тут уже й корені пустила. А свою заповітну мрію танцювати на великій сцені вкладає тепер у своїх вихованців. Віддається роботі настільки, що і в декрет ні разу не ходила. А вона – мама восьми дітей!
«Зганяла» в пологовий між репетиціями
Світлана розмовляє цікавим суржиком: українські слова впереміш з російськими. Сипле всілякими приказками і жартами. Дуже відкрита і щира. Розказує, що спочатку жили і працювали в Росії, там народилося двоє дітей. Потім сім’я перебралася на батьківщину чоловіка, у Камінь-Каширський.
– Як вам, корінній росіянці, дався цей переїзд? – цікавлюся.
– Ой, дуже важко, – зітхає Світлана. – По-перше, я їхала не просто в Україну, а на Західну! А ще у нас в родині колись давно стався дуже неприємний випадок: родичка вийшла заміж за українця, а потім, опинившись тут, дізналася, що він вже одружений. Тож мама, коли почула, що ми збираємося їхати, просто криком кричала – не пущу! Я теж боялася, розуміла, що буду сама, як палець. Але ризикнула, і, ви знаєте, не шкодую!
Молода сім’я спочатку кілька років жила з Володиними батьками у Бронниці, потім перебралися у Камінь-Каширський. Одразу після приїзду виявилося, що росіянка є єдиним на той час хореографом на весь район. Тож на роботу влаштувалася мало не з коліс. Працювала скрізь: і в ансамблі, і в школі, потім у музичній. Інших вчила, і сама на сцену виходила.
Новина про третю вагітність, як зізнається, аж засмутила. Народжувати випадало на січень – а це ж навчальний рік і час різноманітних виступів та звітних концертів у дітей! Вона не могла їх покинути напризволяще! Тож народжувала Світлана своє дитя, як-то кажуть, «у темпі вальсу». Зранку провела репетиції, потім помчала у пологовий, а вже наступного дня стала благати лікарів про виписку – завтра ж бо на роботу! Рівно через десять днів уже й сама на сцену вийшла: танцювала разом зі старшими дітьми. А її немовлятко у цей час за кулісами люляли…
– Мені соромно було підводити усіх, шкода вихованців, – зізнається Світлана. – Це ж як дитину ростити: спочатку вчиш їх ніжки ставити, носочки тягнути, потім до станка підводиш – і от уже танець виходить. Як можна було покинути їх на два-три роки?! Я не могла такого зробити. Наприклад, четвертий, Роман, народився якраз перед осінніми канікулами, то я аж тиждень в декреті посиділа. А потім разом з ним на роботу вийшла. У танцзалах виросли і ростуть усі мої восьмеро дітей. Причому з пелюшок: хтось няньчить, хтось розучує нові танцювальні па – так і живемо.
Виросли в танцзалах – і пішли по маминих стопах
Четверо дітей Світлани Юріївни пішли по маминих стопах. Старший, Влад (йому вже 23 роки), закінчив школу мистецтв, училище культури, а тоді педінститут імені Драгоманова, студію імені Вірського. Зараз викладає класичний народний танець. Софія теж там навчається на хореографії, а зараз танцює за контрактом в Туреччині. 17-річна Анастасія вчиться на режисерському (вона дуже хотіла танцювати, однак мала травму ноги), а 16-річний Роман – на хореографічному відділенні Луцького училища культури і мистецтв. 13-річна Мар’яна ще не визначилася з майбутньою професією. Роздумує, куди їй податися: адже вона не тільки гарно танцює, а й співає – природа нагородила її дуже сильним голосом. Аня у п’ятому класі ще вчиться, Юрчик – у другому. А найменшенькому, Максимкові, майже два рочки. Світлана вже перевірила – у цього теж зі слухом і відчуттям ритму все гаразд. Так що підростає майбутній танцюрист.
Висловлюю припущення, що в такій великій танцювальній сім’ї і чоловік мусить навчитися різноманітним «па» та «пліє».
– Ой, ні, він у нас не по тому, – сміється Світлана. – У нашому родинному ансамблі пісень і танців займає посаду адміністратора та менеджера.
З величезним здивуванням дізналася, що багатодітна сім’я Шулярів ще й чималеньке господарство утримує. Корова, баранці, свині, курочки з гусочками. Коли встигають усе це порати, адже обоє на роботі, не уявляю.
– Ну, такий ритм вимагає бути в постійному тонусі, – сміється Світлана. – Трьох у школу відправила, одного на руки – і біжу працювати. Мені хоч уже й 47, але я ще танцюю. У нас кожен навчальний рік починається з того, що діти мене перевіряють: «А ви, Світлано Юріївно, на шпагат сядете? Ану покажіть!» Та без проблем. Сідаю, показую, але потім те саме від них вимагаю.
Мирослава КОСЬМІНА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!