Минуло два роки, як чоловік та жінка зійшлися докупки на схилі літ. Зустрічалися ще змолоду, любилися. Але закоханих розлучила сварка. Кожен зустрів свою долю. Та увесь вік не забували один одного, часто бачилися і проводжали сумним поглядом, бо ж неподалік жили. І коли на старість вирішили одружитися, усе село Хворостів Любомльського району гуло від незвичайної звістки.
«Поцилуємося – і розийшлися»
– То ніхто не повірить, що через стілько літ ми разом… – стиха промовляє Ганна Кузьмівна Пікалюк.
Жінка й сама собі не вірить, що на схилі літ вдруге вийшла заміж. І за кого? За першого коханого, за яким у молодості тріпотіло любляче серце. У клуб разом ходили, на вечорниці. Вірно чекала дівчина хлопця з армії, писала листи. Але якась сварка розлучила закоханих. І аж на пів століття! Ганна не схотіла простити, а Анатолій поїхав із села світ за очі. По всьому Союзу його носило! А Ганна все-таки терпляче його чекала. Любила… Та він у село повернувся не сам, а з дружиною. Що тоді Ганна пережила, які муки душевні витримала – одному Богові відомо.
А потім і сама вийшла заміж. Народила єдину доньку. Жили з чоловіком, як буває в людей: коли сварилися, коли мирилися. По-всякому зі своєю дружиною прожив і 80-літній Анатолій Васильович Бабіч.
– Не забували свого Толіка? – питаємо.
Жінка мовчки киває.
– Знаєте, як не спиш, то шо хоч згадаєш. А ти згадував мене? – питає чоловіка.
– Згадував тоді, як не було з ким посвариться, – голосно регоче.
Анатолій Васильович так і сипле жартами. Видно, Бог так парує: жінка спокійна, врівноважена, а чоловік веселий, швидкий, непосидючий. І дружина на це не ображається, лише хитро усміхається.
– Деколи встрічалися, поцилуємося і розийшлися, – сміючись, розповідає Анатолій Бабіч.
Таємно бігали через хвірточку
Першою овдовіла Ганна Кузьмівна. А через десять літ і Анатолій Васильович. Прожив з дружиною 53 роки, та й лишився на світі сам, як палець, бо дітей не мали. Самотньо було. Став приглядатися до своєї колишньої дівчини, якій уже 75 літ стукнуло. Теж жила на самоті, бо її дочку із сім’єю закинуло на Житомирщину.
– Уже десять років минуло, як чоловік вмер. Думаю, піду до дітей, – згадує жінка.
– А тут я, – озивається чоловік. – Канєшно, перший став до неї подхажувати. Бо ж пив, гуляв.
– Як заміж свою Ганю покликали?
– Кажу: «Ходім до мене, вип’ємо», – знову жартує і за мить чухає потилицю. – Якось само по собі. Шо в селі придивлятися?
– Я вобще не хтіла, – каже жінка.
– Да-а, не хтіла, – передражнює її. – Хвірточку кому через город зробив, щоб усеньке село не обходити? – сміється.
– Ой, ти… – соромиться дружина. – Не хтіла, та й усе.
– То їдь до дітей!
«Удвох таки луч»
Минулої осені Анатолій Васильович і Ганна Кузьмівна офіційно одружилися. Як і годиться, вечірку відгуляли на славу! Зі свідками, гостями, родичами.
– Розписалися, щоб ніхто до нас не ліз. Бо одна деколи приходить до його, – і собі жартує дружина.
– Добре разом?
– Вже ж не сама. Удвох таки луч, – скоса поглядає на чоловіка Ганна.
– А дочка не відмовляла від шлюбу?
– Каже: «Як хоч, мамаша», – замість жінки відповідає чоловік. – Приїжджає до нас з сім’єю. Тепер вони всі мої дєті!
Подарував ланцюжка
Живуть молодята у його хаті, у свою дружина не втікає – значить, миряться, не сваряться, глядять один одного.
– Там шафи у неї стоять. Я ж приданого ніякого не брав. А вона все соває сюди. То кофти, то хустки, – сміється чоловік.
Разом господарюють. Тримають курей, індиків, порося. Своїм тракторцем чоловік обробляє гектар городу, п’ятдесят соток засіяли пшеницею. Навіщо так тяжко мучитися? «А ми знаємо… – дивуючись питанню, розводять руками. – Люди роблять, то й ми робимо». Зібрали врожай – та й у вересні відсвяткували першу річницю шлюбу. На свято Анатолій Васильович своїй Гані зробив надзвичайний сюрприз.
– Осьо дивіться, яка цепочка, – жінка гордо витягає з-під кофтини ланцюжок, що виблискує на шиї. – І квіти подарив. Не обіжає мене.
І тільки ми взяли у руки фотоапарат, щоб зняти цю незвичайну веселу пару, як Ганна Кузьмівна, ніби молодичка, втікає за двері. А Анатолій Васильович готується до фотографії, поправляє чуба.
– Во, пожалуста! Ганю, йди сюди! – нетерпляче кличе дружину.
– Не вговаруйте, не хочу, – грайливо відповідає вона. – Не люблю. Не-хо-чу.
– Яка вредна стала.
Але фотоапарат таки вловлює мить, де жінка схилилася об одвірок. Слухаєш цих вже не молодих людей, які, як у юності, підколюють один одного, жартують, позирають закохано. Душа тішиться, що на схилі літ у серці мають любов і шану. Дай Боже, щоб при здоров’ї та повазі вони прожили разом до ста літ!
Олена ПАВЛЮК
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!