Якби він був живим, його мобільник 27 грудня не втихав би від поздоровлень з ювілеєм. Відомому українському журналісту-волинянину, письменнику, публіцисту, громадському діячеві, редактору газети «Радянська Волинь» (нині «Волинь») виповнилося б 85 літ. Їй він віддав понад чверть віку, стільки ж очолював обласну журналістську організацію. Більше пʼяти років з ним працював Андрій Бондарчук, журналіст, згодом письменник, народний депутат України першого скликання, почесний громадянин Волині, Луцька, Серехович, лауреат журналістських премій імені Полікарпа Шафети, Степана Сачука. Редакція «Вісника» попросила його поділитися спогадами про нашого славного земляка.
– З висоти прожитих літ, багатющого журналістського стажу як би Ви, Андрію Івановичу, оцінили вклад творчого побратима, колеги в українську журналістику? Пригадуєте? В той час газета «зʼїдала» щотижня два вагони паперу. Пʼятиразовий вихід, наклад 250 тисяч примірників на мільйонну Волинь. Часопис поступався лише «Соціалістичному Донбасу». Регіону, за населенням у рази більшому. Нині багатьом редакторам такі тиражі можуть лише снитись. Феномен якийсь. Це ж не випадковість.
– Безумовно. Полікарп Шафета до цього причетний напряму. Адже в ті часи умови для ЗМІ в усіх областях були однакові, показники ж, як бачимо, контрастні. Відомий афоризм: велике бачиться здалеку. То ж за 24 роки без Шафети можна стверджувати: волинська журналістика так і не спромоглася на очільника обласного ЗМІ за параметрами Полікарпа Гервасійовича. Близьким за творчою потугою був уже призабутий його заступник Юрій Троць, життя якого обірвалося на журналістському злеті. Далі Степан Сачук. Більше не бачу. Скажу про ще один феномен. Багато тодішніх ЗМІ в Україні фінансувались з бюджету, були збитковими. «Радянська Волинь» в ті часи була прибутковою. Памʼятаю, як у вузькому колі редактор обурювався: все забирає обком, щось вибити для газети – проблема.
– З чого ж складалося те «шафетине велике»?
– З хрестоматійних моральних та індивідуальних, властивих лише певній особі якостей. Бо хоча журналістика – професія, проте вона насамперед – талант, покликання і доля. Це вже потім журналіст обирає принципи, за якими буде реалізовувати свою творчу потугу. За кодексом честі чи за певні преференції. Останнє, мов молох на маслі, пожирає все щедріший урожай. Феномен Шафети в пору тоталітарної системи і суворої цензури полягав у тому, що в газеті люди побачили єдине світло і якусь надію на справедливість і щире слово за свій тяжкий труд. Бо ж наївно думати, що така масова її підтримка була у відповідь на заклики ще наполегливіше працювати для побудови «світлого майбутнього». Оце вам і секрет.
– Надто простий. Сам Полікарп Гервасійович при всіх його здібностях цього добитися не міг?
– Цього я й не стверджую. Він добре розумів, що таке може зробити лише творчий колектив однодумців. І почав його ретельно формувати. Згодився досвід попередників – Юхима Лазебника, Якова Чернявського. При останньому він і прийшов у газету на посаду «літраба», згодом став заступником редактора, редактором. Саме з його очільництвом і повʼязана зміна обличчя і змісту газети. Сприяло цьому й те, що партійним куратором обласної преси була розумна творча людина Микола Андрущенко, з яким він приятелював. Усталених стандартів при підборі кадрів у редакції не було. Адже головне – кінцевий результат роботи – якість. Хоча в першу чергу зелене світло вмикалось для творчих особистостей з досвідом роботи. З цим багатством влились у колектив волинські журналісти Степан Сачук, Микола Прокопюк, Євген Грушка, Галина Світліковська, Алла Лісова, Валентина Штинько, Василь Залевський, Катерина Зубчик, Петро Боярчук, Василь Гінайло, Леонід Лагановський, Мирон Александрович, Володимир Приходько, Святослав Крещук. Рубрикою Святослава «Доброго дня вам, люди!» і сьогодні вітає своїх читачів газета «Волинь». Були й щасливчики – Анастасія Філатенко, Богдан Берекета, Євгенія Сомова, Женя Хотимчук (нині редактор «Вісника» – найтиражнішого у волинському регіоні видання), які влилися в колектив відразу після університету. До цього часу памʼятаємо чудового фотомайстра Миколу Зінчука. «Полював» за якісними фахівцями редактор і в інших областях. З Рівного виманив Володимира Лиса, який на Волині виріс до авторитетного українського письменника; з Тернопільщини – Олександра Нагорного, «Клоню» якого й досі памʼятають читачі; з Хмельниччини – Володимира Калитенка, з Львівщини – Любомира Пахолка.
– А хто ж за Вас замовив слово?
– Якщо про слово, то, мабуть Петро Марценюк, Степан Сачук, які мене знали ще до переходу у «Волинь». Перед цим у мене була робота в локачинській, іваничівській райгазетах, навчання у Львівському держуніверситеті, ВПШ. Та роботу в «Радянській Волині» з Полікарпом Шафетою, подальше співробітництво вважаю головним університетом. Це дало мені змогу легко влитися у колектив республіканської газети «Правда України» у якості власного кореспондента по Волинській і Рівненській областях.
– Полікарп Гервасійович цінував фахівців, де треба, захищав. Як же він благословив ваш перехід туди?
– То дуже цікава історія. Внаслідок цього між нами пробігла велика чорна кішка, у добрих стосунках зʼявилася тріщина. Полікарп дуже чутливо ставився до всього, що діється в його колективі. А тоді, здається, під кінець 1974 року, редакція «Радянської України», якою керував його добрий колега В. Сіробаба, переводила свого кореспондента М. Хоружевського з Волині на Вінниччину. Вакантну посаду за погодженням зі своїм керівництвом він запропонував мені. Я погодився, звісно. «Через тиждень тебе запросить на співбесіду редактор. Чекай», – каже. Минули не тижні, місяці – глухо. У редакційних справах довелося бути в Києві, тож навідався у прийомну редактора. Однак зустрічі не відбулося. Сказали, що редактор зайнятий. Зрозумів, щось тут не те.
– Переживали?
– Абсолютно ні. Тягну собі робочі віжки. Сільгоспвідділ, який у 1972 році передав мені Степан Сачук (після раптової смерті Юрія Троця став першим заступником редактора) в аграрній області далеко не другорядний. В Одеську область перевели з Волині власкора «Правди України» О. Білоуса і він на свою посаду рекомендує двох – мене і Богдана Берекету. Перший заступник редактора В. Малахов, який приїхав на оглядини, вирішив зупинити свій вибір на мені. Узгодження відбувалось на рівні обкому, ЦК КПУ, газета її орган. Шафета в цей час був у відпустці за межами області. І коли я зайшов до нього після повернення з відпочинку, аби інформувати, то розмова перетворилася на справжню бурю. Громи і блискавки пронизували наскрізь. Під кінець емоційної тиради зауважив, що йому пропонували ще не такі посади в Києві, але він відмовився. Полікарп дуже дорожив своїм дітищем і не міг простити , що важливі речі творяться без його відома, за його спиною. Розцінив мій вчинок як зраду газеті, я ж – як нагоду ширшої реалізації творчих можливостей.
– Справді, у Києві, Москві він мав немало впливових колег, однокурсників. Нібито йому пропонували редакторське крісло в сатиричному журналі «Перець», інші вакансії. Не погодився. Номінували на премію імені Тараса Шевченка… А попередні стосунки з ним ви швидко відновили?
– Так. Полікарп був людиною гарячої натури, але не злопамʼятним. При зустрічі нерідко нагадував: «Ми ж з тобою земляки, сусіди. З Дубової до твоїх Сереховичів через «казну» (державне лісництво) як через дорогу навприсядки». Мої матеріали знову почали зʼявлятися на сторінках обласного видання.
– У боротьбі із «семенцовщиною» він підтримував вас?
Безперечно. Для сучасних читачів поясню, що цим терміном герої моїх публікацій у республіканській і всесоюзній пресі нарекли негідний диктаторський стиль секретаря, члена бюро обкому партії, Героя Соціалістичної Праці, кандидата сільськогосподарських наук Івана Семенцова. На фоні слабенького першого секретаря Леоніда Павленка він вважався тіньовим господарем області. І все ж змушений був залишити посаду.
– Тоді, памʼятаю, вся партійна влада два тижні стояла «на вухах» – комісії з Москви і Києва перевіряли ваші матеріали.
– В принципі не йдеться навіть про мої. Високий рівень реагування на критику в тодішніх ЗМІ свідчив передусім про роль преси для тодішньої влади. Це сповна використовував Полікарп Шафета.
– Пам’ятаю його питання на засипку: що спільного між керівником і мухою? Обох можна було вбити газетою. Це було близько до правди.
– Але тут треба було брати велику відповідальність на себе і автору, і редактору, дотримуватись правдивості і неупередженості, на чому не раз наголошував Шафета. Звичайно, герої критичних публікацій не так легко здавалися. В тодішній газеті не бракувало матеріалів-нагадувань про відсутність реакції на критику, виступів під рубрикою «Повертаючись до надрукованого». Велось активне листування з читачами. Цим займався відділ листів, де працювало троє чоловік. Злісним затискувачам критики треба давати «відлуп», нагадував редактор.
– Не уникав таких матеріалів і сам редактор.
– О, тут можна багато розповісти. Але пошлюсь лише на два епізоди. Різко змінились тональність, зміст і рівень критики під час горбачовської перебудови. Неймовірно сміливим видався матеріал Шафети, де він розмазав по стіні інструктора ЦК КПУ, який поставив на його оригіналі жирне «НП» (умовний партчиновницький знак «нє пройдьот»). Або ж поєдинок на газетному рингу з першим секретарем обкому партії Л. Павленком. Формально обкомівці, партійні ортодокси ніби поважали, але в глибині душі ненавиділи: виносить сміття з хати, розхитує ситуацію, що межувало із зрадою партії.
– У той же час деякі журналісти стали поєднувати свою професію із заняттям бізнесом.
– Цю спокусу абсолютно не сприймав ні Полікарп Гервасійович, ні Степан Дорофійович. Вони вважали це поєднання похороном журналістської честі. Нині воно стало буденною реальністю. ЗМІ – потужна ідеологічна зброя, формує свідомість суспільства, стала частиною гібридної війни, яку Москва веде проти нас. У той же час більшість загальнонаціональних ЗМІ в руках олігархів, з якими зрослась влада, чи колаборантів.
– Пригадую, якої гостроти набрала політична боротьба під час виборів до Верховної Ради у 1990 році. Ви з Полікарпом Гервасійовичем були в епіцентрі, бо обоє балотувались до українського парламенту. Ви стали в історії волинської журналістики першим і поки що єдиним представником у вищому законодавчому органі від Горохівського виборчого округу. Полікарпу Гервасійовичу в рідному районі не судилося.
– Людям властиво помилятись. Хіба до влади приходять лише кращі представники народу? Виборець, на свою біду, часто керується не здоровим глуздом, а емоціями чи дрібною вигодою. Коли я запитав свою покійну сестру Марину, трудівницю-колгоспницю, чому вона голосувала за Леоніда Кравчука, а не за Чорновола, вона відповіла: «Ой, він такий красівий, так добре говорить…» У випадку з Полікарпом Гервасійовичем, думаю, вирішальну роль зіграло те, що в ньому виборці побачили в першу чергу номенклатурника, а не журналіста, редактора, який фахово боровся б і за їхні інтереси, і за державні. І хоча формально він входив у цей чиновницький розряд, реально ним не був, бо не переносив духу номенклатури. Це була цільна, творчо обдарована, ерудована, енергійна натура людини і керівника з гострим відчуттям несправедливості, блискавичною реакцією, почуттям гумору, товариськості, надзвичайно високою працездатністю. Адже окрім усього він написав добрий десяток книг.
– Уявімо, що Полікарп Гервасійович дожив до свого ювілею. Чиї привітання були б для нього найдорожчі?
– Цікаве питаннячко. Звичайно, від однодумців, рідних, простих людей. Тільки завважу, що Шафета 70-х і нинішніх були б дуже не схожі. Адже людська свідомість не є чимось усталеним. Порівняти навіть його творчість: газету 70-х і 90-х і все стане зрозуміло. Не можу обминути і ось такий факт. Коли я прийшов у відділ, там працювали два журналістські зубри Степан Сачук і Петро Марценюк. Небавом Степан Дорофійович, як я уже згадував, став заступником редактора, а я зайняв його місце. Мені, на 13 літ молодшому, морально було якось незатишно мати за підлеглого фронтовика-орденоносця, журналіста, який на творчій сходинці стояв набагато вище, його публікації були для мене взірцем. Логічно, завідувати відділом мав би Петро Михайлович. Однак була у його біографії червона лінія, через яку редактор не міг переступити. За антирадянський вірш, написаний юним Марценюком під час окупації, йому після війни дали десять літ. Не зважаючи на гріхи молодості, Полікарп Гервасійович і Петро Михайлович були друзями. Залишилися ними й тоді, коли Шафета став редактором.
І ще один штрих. Полікарп Шафета і його дружина Галина Степанівна у 1990 році першими записалися в члени відродженого Луцького Хрестовоздвиженського братства, яким я опікувався майже тридцять літ.
Наступного року буде чверть віку, коли Полікарп Гервасійович відійшов у засвіти. Земля тобі дубівська пухом, колего, друже. Про тебе ми памʼятаємо.
Розмовляв Михайло ТОРС
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!