…Узимку в Мощаниці на Ківерцівщині – тиша і спокій. Нечасто побачиш когось на вулиці, а чужу машину – і поготів. Це влітку й восени тут аж в очах рябить від приїжджих грибників та ягідників. Бо довга-предовга вулиця, яку називають панською Мощаницею, тягнеться аж до лісу. Наприкінці й притулилася скромна хатинка баби Марусі.
– Напишіть, напишіть про мою сусідку, яка корів колгоспних доїла, ордени має і яку пенсію заробила, – каже сусід Євген. – По пояс в снігу, бувало, пробиралася до ферми заметами. Без вихідних і прохідних 36 років!
Марія Олександрівна Лавренчук ніяковіє, коли питаю, чи справді таке було:
– Всяке бувало… І здавалося тоді, що так воно й треба. Мусила робити, бо інакше землю відріжуть. А як у селі тоді проживеш? Одинадцять років руками доїла 15 корів, а потім уже доїльні апарати привезли, то 25 худібок стало. Але то не тіко подоїти треба було, а й нагодувати: жолоба почистити, кожну корову пошкрябати-почистити. Літом легше. Получала по 80 рублів – у ланці жінки того не мали. Але купиш трьом дітям щось, і нема получки. Чоловік теж у колхозі робив. А платили зарплату від молока. За 100 літрув зимою – чотири рублі, літом – три. Зараз думаю собі: навіть води сто літрув витягти, і то треба наробитися, а то молока натягти руками…
– У декреті скільки були?
– Давали по 56 днів до родув і посля. Кончилося два місяці – і виходь на роботу. Дитюка від цицьки відриваєш і біжиш у дощ, сніг, мороз. Вихадних ніколи не було. Хоч подмєнні доярки були, но у мене вихадних не було. З65 днів у рік робочих. Чого так – не знаю. Никуда поїхати не могла, бо всігда на роботі. Як діти підросли, то вже могла на них худобу покинути, коли треба було кудись вибратися.
– А на курорт путівку пропонували?
– Нам ніхто не предлагав того курорту. Ми й не знали, що можна. Та і як їхати? Корови, діти, хазяйство. Мене ще й у вечірню школу заставили ходити.
– Як? Після ферми на уроки йшли?
– Чи я бачила той клас? Може, тиждень походила, бо отпуск давали на сім днів. І рік защитався. Получила бумажку про середню освіту. Бо як доярка хвости коровам крутитиме без атєстата? – сміється жінка.
Мощаницький колгосп імені Карла Маркса у Ківерцівському районі був не з бідних. Худоби мали багато, овець паслося немало. Часом і не знали, скільки їх є, то за пляшку у пастуха можна було сторгувати баранця на шашлик. На курорти оздоровлюватися їздило в основному начальство, а простим колгоспникам – грамоти, цінні подаруночки, комусь медалі з орденами. У Марії Лавренчук тих подарунків і грамот чимало було. Навіть орден «Трудового Червоного Прапора» є. А світу побачити – то було не для таких, як вона. Соціальна «справедливість» по-радянськи. І хтось ще досі шкодує за Радянським Союзом і каже, що тоді все безплатно давали. Баба Маруся і мільйони таких, як вона, заплатили за все сповна.
Спеціально підрахувала, скільки ж за 36 років роботи вона видоїла колгоспних корів і плюс ще свою худібку. Вийшло 520 тисяч, тобто понад пів мільйона! Навіть уявити страшно, а її руки це робили! До речі, корову вдома вона тримала до 75 років і дивується, що у них на все село тепер зосталося зо сім годувальниць. За свою працю 82-річна жінка заробила три тисячі з хвостиком гривень пенсії. Але й сьогодні вона ні на що не жаліється. Їй, каже, вистачає. Марія Олександрівна пам’ятає, як в радянські часи у їхнє село хліб возили два рази в тиждень – у вівторок і п’ятницю. Машини ще немає, а вже колєйка по хліб стоїть. Щось у магазин привезти мають – народ у чергу шикується. А тепер все є, аби гроші. Що старому треба? Одяг не купує, господарку ще із сином тримають, тому своє м’ясо та городину мають. От якби здоров’я, втрачене на каторжній праці, можна було придбати…
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!