Що?! Андрієві аж забракло повітря від дикої образи за покійну вже бабусю і ще живих фронтовиків. Та як у нього язик повертається таке просити? Сволота! 

 

Олег з першого погляду зрозумів, що коїться в душі у Андрія.

– Ей-ей, пр-р-ру, друже, – почав заспокоювати і, ніби читаючи думки колеги, заговорив швидше звичайного. – А то ще морду мені начистиш і здоровкатися перестанеш. Хоча насправді все не так, як здається на перший погляд. Давай пройдемося, і я тобі все розкажу…

І чим більше говорив Олег, тим більше дивувався Андрій. Врешті-решт від його злості та образи на «колегу-сволоту» не залишилося й сліду.

– Скільки себе пам’ятаю, моя бабуся постійно ходила по школах і розповідала піонерам про Сталінградську битву, своїх бойових товаришів і навіть про те, як сам командувач Параду Перемоги Рокосовський особисто вручив їй орден, – став згадувати Олег. – Після таких зустрічей дівчатка у білих фартушках урочисто в’язали бабусі червоний галстук і зі сльозами на очах дарували квіти. У нас вдома назбирався цілий мішок тих галстуків, якими я грався. А кожного дев’ятого травня бабуся зранку надягала свій кітель з безліччю нагород, фарбувала губи і, напарфумившись «Красной Москвой», йшла на парад. Весь день з іншими ветеранами пропадала на трибуні, вся в квітах і фанфарах. 

Її всі любили, була напрочуд активна і дуже пробивна. Варто було попросити її про послугу, і вона кидалася на допомогу. «Вибила» позачергово дитячий майданчик у дворі, два роки добивалася освітлення території, ледь не щодня брязкаючи своїми медалями та орденами у кабінетах чиновників. Та що там казати, я усе життя відчував неймовірну гордість, що маю таку бабцю-фронтовика. Вона ж стільки пережила, воювала, фашистів вбивала! 

Перед смертю бабуся заповіла нам, уже дорослим онукам, поховати її з почестями, салютом і оркестром на центральній алеї кладовища. 

Можеш собі уявити, що це нам з братом коштувало? Тим не менше, останню волю бабусі ми виконали. Звезли автобусами ветеранів, через знайомих і за солідний гонорар замовили справжніх солдатів із салютом і з великими труднощами вибили місце на кладовищі. Навіть червоні подушечки, на яких лежали бабусині нагороди, пронесли алеєю під плач ветеранів повз гори вінків. 

Минув час. Пам’ятаю, ми готувалися до сороковин по смерті бабусі, як мама, ніби поміж іншим, сказала: 

– Треба було б ці нагороди кудись збути…

– Що-о?! – мене наче чимось важким по голові гепнули. – Це ж святе! Як ти так можеш?

Але мама у відповідь лише саркастично посміхнулась і, похитавши головою, перекривила мене: «Свя-я-яте. Ну-ну. А ти хіба забув, звідки родом бабуся? З Казахстану, місто Алма-Ати знаєш? Всю війну вона там і просиділа, жодного німця в очі не бачила і зброї в руках не тримала. Потім вийшла заміж за батька і перебралася жити сюди, на його батьківщину. Поки ми були малими, вона про це і не заговорювала. Але коли помер батько, а ми вже мали свої сім’ї, мама ніби придумала собі таку от гру. Вона завжди з цікавістю читала розповіді ветеранів та фронтовиків, і врешті-решт нафантазувала собі збірний образ грізного бійця з фашистами. Чесно кажучи, вона й сама повірила у те, про що розказувала: і в «Рокосовського», і у «Сталінград».

– А нагороди? – ледве вичавив я із себе.

– А от як повірила у «Рокосовського», який орден їй вручав, так і стала гроші витрачати на купівлю чиїхось медалей. Мене навіть до «бариг» посилала з грошима. Я пробувала пояснити мамі, що це дико, але врешті зрозуміла, що ще гірше зроблю її психічному здоров’ю, добиваючись нікому не потрібної правди. Тому і залишила все, як є. Чим би дитя не тішилося, як-то кажуть… Ось так у твоєї бабусі з’явився ветеранський кітель, весь обвішаний медалями, і неймовірна історія її героїзму на полі бою. От на 40-й день пом’янемо її душу, і тоді нагороди краще продати. Не її вони, чужі…