Нарешті перед нами забовваніла чепурна хатина. Поміж квітами на подвір’ї походжала немолода вже жінка. Почувши гул машини, стала вдивлятися, до очей приклавши долоню «дашком».

– А кого то принесло? – забурчала замість «добридень».

– Ну… ми чули… – стали затинатися від такої «привітності». – Гарне подвір’я у вас, – підхвалюємо. – Люди кажуть, що хазяйнуєте з двома чоловіками.

– Брешуть люди, брешуть… – з притиском відповіла тітка Люся, а очі говорили зовсім протилежне. – Їдьте-но, дівчата, у ліс, ягід багацько вродило.

По ягоди ми не поїхали. А зайшли до колишньої повстанки далі на хуторі. І коли верталися тією ж дорогою повз Люсину хату, нас перепинила хазяйка. Махала руками і кричала: 

– Стійте! Стійте! 

– Що трапилося? – в один голос запитали.

– З чоловіком біда, підвезіть до міста.

Під руки вивели вже старого посивілого дядька, посадили у машину. Його стогони від болю переривало жінчине невдоволене бурчання: 

– Пєтька, заткнись! От холєра, перепив, а тепер стогне, сука… Та вгомонися!

І коли він через трохи заснув, Люся не стрималася: «Якби то був Володька, то пилинки з нього здувала б…» Так слово за словом – і повідала тітка Люся свою жіночу долю про двох чоловіків у хаті. Як виявилося, не збрехали люди.

«Вночі – ласка, вдень – їдни матюки»

…Вийшла Люся заміж зовсім молоденькою. Ледве дев’ятий клас закінчила, бо з останнього дзвоника повезли її у пологовий. Хлопчина, який находив їй дитя, якраз служив в армії.

– Коли ж ви встигли? – ніяк не могла второпати її мати, з горя заламуючи руки.

– Коли у відпуск приходив… – відповідала наївно.

Щоправда, ні Андрій, ні його батьки не відреклися від дитяти. Як тільки хлопець вернувся додому, одразу ж розписалися і похрестили вже річного Михасика. З Андрієм Люся народила ще двох синів. Гарно хазяйнували, збудували простору хату на окраїні села біля лісу, діти росли слухняними та працьовитими. Лише тішитися життям. Але раптова смерть забрала Андрія – загинув на полі під колесами трактора.

– Хороший був чоловік… – згадуючи його, тітка Люся тихцем витерла сльози. – А потім трапився цей, – зневажливо кивнула на Пєтьку, який лише посапував у машині. – Я на фермі дояркою робила, а він підвозчиком, старший від мене на десять літ. Ото не раз підійде, пожартує. Його жінка давно вмерла, то він чогось до мене приглядався. А я ж не камінна, теж хочеться тепла. Вночі ласка, а вдень їдни матюки.

Чому з ним, пияком, зійшлася, й досі не розуміє. Може, тому, розмірковує, що хату лишила старшому синові, який молодим встиг одружитися. Сама з меншими дітьми пішла у прийми до Пєтьки у його стару халупу, там і тулилися у двох кімнатках. Але скоро старший син з дружиною поїхали на заробітки в Москву, так там і лишилися. Тому Люся з дітьми повернулася назад у свою простору хату. Поплентався за ними і Пєтька. Не виганяти ж його? Стали хазяйнувати. Щоправда, коли він тверезий, то може гори звернути, нема такої роботи, що не вмів би впорати. А коли зап’є – одна гризота.

– Одного дня на ферму прийшов такий чорнявий хлопець, що у мене все всередині перевернулося, – продовжує Люся. – А я ж то ще не стара була, як кажуть, 45 – баба ягодка опять. Молодий, високий, ставний. Приїхав з Полісся бригадиром робити, нашого начальника родич. То ми, баби, очей не могли відвести. А Володька чомусь на мене оком кинув, хоч я і старша від нього на десять літ. То на полі, то за корівником здибаємося. А потім хтось доклав Пєтькові. Ну, думаю, буде сіпатися – зразу вижену з хати, все їдно це моя. А він напився і каже: «Приводь свого хахаля до нас, тілько мене не гони, бо люблю тебе, Люся…»

Так і стали жити всі разом. Гуртом сідали за стіл обідати та вечеряти. Діти, дякувати Богу, на той час вже й самі одружилися та жили по сусідніх селах. Старший чоловік лише зубами скреготав, коли Люся зачинялася у спальні з молодшим. Але мусив миритися, бо Володька приносив у хату гроші. А що Пєтька? Навіть копійки за душею не мав, бо до пенсії ще не дожився. Ото з Люсею господарювали вдома і на полі.

– Твій хахаль – бик здоровий, а нічо не робить, – бурчав.

– Не нравиться – йди собі! – ото була вся Люсина відповідь.

Так прожили кілька років. Усе село, особливо чоловіки, коли перекинуть не одну чарку, над Петром підсміювалися. Усі ті насмішки ледь витримував. А одного вечора прийшов додому не схожий на себе: його очі горіли вогнем, обличчя налилося кров’ю від злості. Повечеряв, вийшов надвір. Повернувся із сокирою і мало не зарубав сплячого Володьку. Ледь вирвала ту сокиру з його рук. Петро втихомирився, п’яним голосом просив пробачення, повзаючи на колінах. А наступного дня рано-вранці молодий Володька став збирати свої речі. Люся хапала його за поли, вішалася на шию, зі сльозами молила лишитися вдома.

– Осточортіли мені! – кинув на прощання. І пішов.

Як переказали добрі люди, прямісінько до… молоденької вдовиці у сусіднє село, яка вже чекала від нього дитину.

– Лишилися ми з Пєтькою самі, – зажурено каже тітка Люся. – Я на нього дивитися не можу, та не виганяю. У хазяйстві нужен чоловік, хай і п’яниця. Стемніє, він йде на літню кухню, а я у спальню. Сідаю у вікно і виглядаю свого Володьку – може, колись вернеться до мене? Навряд чи та вдовиця його дочекається, бо забрали його на війну. А я прийму усяким – і красивим, і скаліченим…