Повістку на фронт Андрієві принесли на роботу – на фірму виписали їх всього дві на понад сто чоловіків. Настя, почувши новину, всю ніч проплакала. Хоч які складні стосунки у них були, а на фронт відпускати батька своїх двох дітей не хотілося. Та сам Андрій, здавалося, був від перспективи зміни обстановки аж у захваті: це ж він зможе вирватися із сімейних вуз, які останнім часом допікають йому страшніше гіркої редьки, на цілий рік. Про те, що з війни він може не повернутися, навіть не думав.

Їхнє сімейне життя якось не склалося від самого початку. Розписувалися у Настиному селі, а потім виявилося, що шлюб… не зареєстрували. Довелося «переодружуватися». Пізніше з’ясувалося, що через проблеми зі здоров’ям Насті буде важко виносити дитину. На той час вона вже була вагітна старшим сином. На «підтримку» вагітності потрібні були тисячі. Щоб заробити додаткову копійку, Андрієві довелося шукати різні підробітки. Гарував ночами, приходив втомлений та злий і не раз свій кепський настрій зганяв на дружині. Ні, не бив, але гіркими словами так допікав, що не раз просила, щоб краще вдарив. Пізніше народився Сергійко – й спокій взагалі з хати зник, бо дитя було дуже кволе й хворобливе. Андрій почав шукати розраду поза домом. Завів одну пасію, тоді другу, третю… Міняв коханок ледве не щомісяця. Постійні стосунки на стороні свідомо не хотів заводити, щоб ні перед ким не мати зобов’язань.

Андрій, повертаючись з військових навчань на полігоні, у спогадах гортав своє бурхливе життя. Згадав і те, як Настя вперше дізналася про його «гульки». Не влаштовувала істерик – пустила всього дві сльози і попросила більше так не робити. Звісно, не схаменувся, бо хіба щось змінилося в їхньому особистому житті? Та став більш обачнішим.

Про чергових коханок Андрія Насті подруги «настукали» вдруге і втретє. Але вона й тоді не зібрала його речі і не вигнала. А коли знову завагітніла й на УЗД сказали, що буде дівчинка, аж зраділа, що оце і є її шанс, бо тато для донечки мусить бути зразковим прикладом.

Й справді, на ті кілька місяців Андрій вирішив не дратувати зайвий раз дружину. Тим більше, що і тепер вагітність проходила важко. Але дуже мучився в душі. Він сам не розумів, що не так, чому Настя стала для нього така чужа й непотрібна. Картав себе за те, що допустив, аби народилася друга спільна дитина. Інакше точно не витримав би, подав заяву на розлучення. Аж тут прийшла повістка на війну, й Андрій вирішив, що мобілізація – це і є його шанс вирватися хоч на якийсь час із «сімейного пекла».

Перші кілька місяців кулі Андрія оминали. Але під Іловайськом і Везунчику (таке дали йому прізвисько на фронті) дісталося. Хоча поранення були легкими, все ж лікуватися в госпіталі якийсь час мусив.

Дізнавшись, що коханий у лікарні, Настя попросила маму поглядіти кілька днів дітей, а сама зібралася й поїхала до нього.

Прочинивши двері палати, жінку вразила «картина»: на ліжку в Андрія сиділа якась молода жінка в камуфляжній формі й тримала її чоловіка за руку. Побачивши розгублені очі Насті, незнайомка висмикнула свою долоню і встала.

– Ви, певно, дружина Андрія. Він на вас весь день чекає. Сідайте, – припросила.

– А ви хто? – скоса глянувши на жінку, перепитала Настя.

– А я Міла, волонтерка. Ми привезли хлопцям ліки, воду, білизну й ще море всього. Якщо хочете, наступного разу, як будемо їхати, вам подзвоню, й зможете особисто для Андрія щось передати.

Жінки обмінялися контактами, Міла пішла. Але її образ та голос не виходили з Настиної голови. Вона так хотіла більше розпитати чоловіка про ту волонтерку, але все-таки вирішила, що не час тривожити своїми підозрами пораненого у лікарні.

Не минуло й місяця, як вже знайомий голос у слухавці повідомляв, що наступного разу речі на фронт Міла з командою везтиме за кілька днів. Що ж таке особливе передати Андрію? Сфотографувала дітей («хай бачить, як Софійка стає на нього схожа»), зі старшим синочком Сергійком намалювала малюнок. А від себе вишила невеличку іконку бісером – образ святого Миколая. На звороті рамки наклеїла сердечко, аби Андрій зрозумів, як вона його любить і чекає. Настя не знала, що цю річ Міла відразу покладе собі у сумку й передасть її чоловікові, як подарунок від себе. Ще й відповідно підпише…

Настя з дітьми дуже чекала початку демобілізації. З фронту уже повернулися хлопці з сусідніх будинків. Заздрісно дивилася з вікна, як вчорашні фронтовики бігли до своїх синів та донечок, як не відпускали з обіймів дружин.

– Андрію, ми так за тобою скучили. Коли вже тебе відпустять додому? – запитувала по телефону.

– Ще тиждень-два, саме займаюся оформленням всіх паперів, –  запевнив чоловік.

І Настя стала рахувати дні. Тим часом обдзвонила спільних друзів, аби домовитися і гуртом зустріти Андрія на вокзалі, купила собі й дітям обновки, постриглася, пофарбувалася й навіть написала зворушливого вірша… Але раптом у двері подзвонили. Перед Настею стояв незнайомець у військовій формі. Він простягнув якийсь рюкзак:

– Передайте Андрієві, бо так швидко до вас від’їжджав, що аж свої речі забув.

– Коли? Коли він буде? – не второпавши, що й до чого, перепитала Настя.

– Як це коли? Він вже два тижні, як мав би бути вдома…

Настя на «автопілоті» зачинила двері й кинулася розбирати речі з сумки. «Може, з Андрієм десь в дорозі сталася біда, й він не хоче мені розповісти?» – переживала. Бо ж щодня з ним зідзвонюється й чує, що потерпіти до зустрічі залишається зовсім трішки. 

Відповідь знайшлася серед речей – акуратно загорнуті любовні записки й фотокартки, де Андрій обіймає й цілує… знайому волонтерку. Виявилося, що й у відпустку він їздив, але не до дружини з дітьми, а до… Міли.