90 років тому в Україні почалася страшна трагедія, яка увійшла в нашу історію як Голодомор. Люди не мали що їсти не через пошесть чи неврожай, а тому, що українських селян сталінська система хотіла знищити і зламати. Офіційно визнано, що від голоду у 1932–1933 роках померло чотири мільйони українців. Майже мільйон з них – діти до десяти років. Деякі історики говорять про сім мільйонів жертв.
Усе життя носила хліб на могилу діточок
Сьогодні важко відшукати живих свідків Голодомору. Добре, що колеги у 1990-х роках знаходили людей, які пережили страшну трагедію, і записали їх спогади. Звучали вони, зокрема, і на Волинському радіо.
Так, довгі роки у селі Привітне Локачинського району жила Ольга Григорівна Кращенко, родом із села Мостове Андрушівського району Житомирщини. Її розповіді записала донька, журналістка Лариса Віліщук. У Палажки, матері Ольги Григорівни, було десятеро дітей, проте до дорослого віку дожили тільки троє. До самої смерті Палажка Кращенко оплакувала своїх синочків і дочечок. Після кожної трапези змітала крихти хліба зі столу і примовляла: «Це для моїх маленьких діток». На сільському кладовищі біля входу справа з 1933 року нікого не ховали. У двох великих братських могилах тут лежить пів села, у тому числі діти Палажки Кращенко. Її чоловіка Григорія перед самим голодним роком засудили. Тож уповноважені особливо ретельно обшукували хату його сім’ї.
– Усе зерно забрали, навіть жито, яке батько, ніби щось передчуваючи, заховав на ґанку. Нічого не осталося з харчів, – згадує Ольга Григорівна. – Навіть рядна, рушники повиносили – голу хату оставили. Свиноматку забрали. Як уже виводили корову з хліва, пам’ятаю, старші діти вбігли: «Мамо, корову повели». А вона за голову схопилася – у неї так запекло, що вона під стіл влізла холодного місця шукати. На другий день вся була біла – посивіла в одну мить… Щоб заробити якусь баланду для дітей, мати ходила на роботу. Я була дівчинка пухленька, то мене замикали у хаті, щоб ніхто не вкрав і не зарізав. Сестра, брат, сусідські діти бігали кругом, а я біля вікна сиділа. Вони дражняться: «Ах, ах, ах, ми щось добреньке їмо». А я плачу – голод, їсти хочеться. Одного разу, коли мати вернулася з роботи, брат помер. Вона переодягнула синочка у чисту сорочечку, замотала в ряднинку і занесла на підводу, яка щовечора їздила по селу і забирала померлих. Але все життя мучилась: чи похоронили, чи з’їли? Йому сім років було, дитина ще мала, не стара. Вірила, що у тій загальній могилі похоронені всі її діти.
Народила дитя – і з’їла
Десятки тисяч подібних спогадів зібрані у Національній книзі пам’яті жертв Голодомору, яку видали у 2008 році. Її має почитати кожен українець. Просто кров у жилах холоне від того, що довелося пережити людям. Ось декілька з тих розповідей.
Валентин Костянтинович Зеланюк, місто Коростень Житомирської області: «Страшні були ті часи. Люди пухли і помирали. Мати мені колись розповіла: жила одна сім’я. Довго не було у них діток, і тут дружина завагітніла, але наступив голод. Коли народилась дитина, ніхто не знає, та розповідають, нібито батько був такий голодний, що як тільки дружина народила – вони з’їли те немовля, як шматок хліба, а мати потім з’їхала з глузду».
Глушкова Лариса Несторівна, село Великі Голяки Житомирської області: «У сусідів наших мати померла. То вони її знесли у погріб і їли, їли по кусочку. Помре хто-небудь, то його і з’їдять. Голод такий був… Хліба навіть в очі не бачили. Усе паморочилось від голоду. Усі худі. Їли лободу, кропиву, пшінку, картоплю гнилу копали. З братом шукали мишачі норки. Пам’ятаю, як мама наварить супу (з води) із лободою або кропивою, то ми його поїмо і підемо на вулицю. Щось ходити дивитися, аби не думати про те, що хочемо їсти. Підемо з братом, ляжемо на траву та й почнемо качатися, щоб якось забути про голод. А животи у нас пухлі, болять…».
Таке страхіття було у всіх селах Вінницької, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Запорізької, Київської, Кіровоградської, Луганської, Одеської, Полтавської, Сумської, Харківської, Херсонської, Черкаської, Чернігівської областей.
Українці кажуть – геноцид, росія – трагедія
17 років тому в останню суботу листопада на площах міст і сіл України у вікнах простих людей вперше запалали свічки. Так вирішили вшановувати пам’ять тих українців, які померли від голоду у 1932–1933 роках. Цю ідею запропонував американський дослідник Голодомору Джеймс Мейс. Він усе життя досліджував цю тему, очолював спеціальну комісію за конгресу США, яка мала оцінити події 1932–1933 років у радянській Україні. Разом з колегами у 1985–1988 роках збирав свідчення, які доводили штучний характер Голодомору та мету радянської влади знищити частину української нації. Комісія зробила висновок: «Йосип Сталін і його оточення вчинили акт геноциду проти українського народу». А як інакше? Адже є безліч свідчень про те, що в селян не тільки хліб забирали, а й не дозволяли виїжджати у міста, де можна було знайти роботу і їжу. Навколо сіл стояли загранзагони. На сьогодні тільки 19 країн визнали Голодомор геноцидом. Першою це зробила Естонія у 1993 році. Україна прийняла відповідний закон лише у 2006-му, на 15-му році незалежності! Палки в колеса завжди ставила росія, яка вважає це питання надуманим і «предметом політичних спекуляцій». Вона називає це «трагедією». Є свідчення, що росіяни тиснули, навіть шантажували представників інших держав, аби ті не визнавали Голодомор геноцидом. Власне, нічого дивного. Нинішня росія всіляко виправдовує комуністичний терор. Її керівництво – «достойні» нащадки тієї кривавої сталінської епохи. Світ знав, що українці вмирають від голоду. Про це з’являлися окремі публікації у британській та американській пресі. Але тоді ніхто нічого не зробив.
Воліли закрити очі і промовчати.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!