…Поки одні українці втікали за кордон, щоб не йти на війну, інші поверталися з чужини, щоб стати на захист рідної землі від російського загарбника. Серед тих, хто повернувся, не роздумуючи, були четверо хлопців з багатодітної рахівської родини Марії та Юрія Морочил.
Сини до війни були на заробітках в Чехії, як і багато закарпатських чоловіків та жінок. Але як тільки російська армада рушила на Україну, усі четверо приїхали додому, вже 26 лютого були у військкоматі. Хоч батьки, звичайно, не хотіли відпускати їх на війну. Та стримати дітей не могли. Вони вже дорослі, а захищати рідну землю – обов’язок кожного нормального чоловіка. Спочатку хлопці служили в місцевій теробороні, а десь усередині березня їх зарахували бійцями 128-ї бригади. І потягнулися безсонні тривожні ночі для матері та рідних. Біда постукала в їхню хату вже у квітні: у великодню середу прийшла чорна звістка з фронту, що 20 квітня загинув їхній Іванко. Йому було лишень двадцять вісім, одружений і ростив маленького синочка Матвійка. Заради його майбутнього він і пішов на війну. Ті велелюдні похорони великодньої суботи у Рахові добре пам’ятають. Згорьована мати просила синів, особливо найменшого – 23-річного Андрія, не йти більше на війну, бо серце материнське відчувало, напевне, ще одну біду. «Не йди. Куди ти нас самих старих лишаєш?» – просила через сльози. Але брати горіли бажанням помститися ворогу за смерть їхнього Іванка. І ніхто не зумів їх стримати…
Не пройшло й місяця від похорону, як нова чорна звістка прилетіла у батьківський дім – не стало Андрійка. Він загинув 14 травня у Миколаївській області разом з двоюрідним братом, сусідом і товаришем 20-річним Василем Козураком. Ще двоє молодих легінів спочили навічно на алеї героїв. Не судилося пані Марії благословити на щасливе життя свого найменшенького. Андрій влітку планував прийти у відпустку й одружитися зі своєю дівчиною, добудувати хату. Але замість радісних весільних клопотів довелося пекти поминальний коровай. Поховати двох дітей за місяць – не побажаєш навіть ворогу. І де після всього брати сили, щоб жити далі? Залишається молитися й жити спогадами про своїх найдорожчих, згадувати, якими світлими, добрими, роботящими були їхні Іван з Андрійком. А ще пані Марія допомагає ЗСУ і в цьому знаходить хоч якусь розраду. Троє її синів (всього у Морочил семеро дітей, а тепер уже п’ятеро) зараз вдома проходять реабілітацію після поранень. Коли закінчиться ця проклята війна і ми встановлюватимемо нові пам’ятники нашим Героям, не забудьмо про матерів, які народили й виховали цих Героїв. Монумент їхньому серцю, яке любить, чекає і продовжує жити після непоправних втрат, заслуговує бути увіковіченим у камені чи граніті…
Олеся ВЕРЕСКОВЕЦЬ
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!