Два роки тому 24 лютого у життя кожного українця увірвалася велика війна. Орда посунула на нашу землю з півночі, сходу і півдня. Перші бомби полетіли вночі на Київ, Харків, Одесу, Маріуполь. Вранці бомбили Луцьк і Коломию. Потім на нашу землю із Криму і білорусі пішли колони танків. Ординці планували, що за три дні впаде Київ, а за ним і решта України. Але ми стоїмо вже майже 730 днів.
Земля горіла під ногами окупантів
Путін два роки тому прорахувався. Українці замість короваїв на вишитих рушниках стали готувати для рашистів «бандера-смузі» – коктейлі молотова. Саме ними зустрічали танки окупантів. Українські чоловіки садовили своїх жінок і дітей в евакуаційні потяги на захід України, а самі займали чергу у військкомати по зброю. Жінки ж, рятуючи дітей, їхали далі. Європейські країни відкривали їм кордони, міста нарядилися у жовто-блакитні прапори. А поляки у ті дні зробили просто неймовірне. Мільйони українців вони зустрічали на кордоні з кавою і бутербродами, впустили їх у свої домівки і серця. Тоді, на початку війни, вони проявили себе справжніми щирими друзями.
У перший же день цієї війни на пропозицію здатися морський піхотинець із острова Зміїний сказав: «Рускій воєнний корабль, іди на х…!» Ця фраза-відповідь російському кораблю стала гаслом українського спротиву та облетіла весь світ. Слідом за російським кораблем правильним курсом пішли їхні літаки, танки, солдати. Вони дізналися, що означають слова «земля горить під ногами окупантів».
Наші військові, попри те, що політичне керівництво України не вірило, що путін наважиться дати наказ на вторгнення, до нього готувалися.
Принаймні, літаки з аеродромів перемістили, чим зберегли здатність дати гідний бій і не дозволили росіянам панувати у небі. Була зірвана операція з висадки десанту у Гостомелі. А ще наші військові встигли підірвати мости через Ірпінь. Річку рашисти також не змогли перейти. У безсиллі вони спалили найбільший у світі літак – український Ан-225 «Мрія». Зрадники залишили його на аеродромі у Гостомелі. Тоді, у лютому 2022-го, поруч з українцями, здавалося, встав весь світ. Проти росіян запроваджувалися санкції, парламенти країн приймали закони про допомогу Україні – фінансову та військову. Здавалося, що перемога над рашистами так близько! Звільнення Київщини, Сумщини, Чернігівщини, Харківщини, Херсонщини давали неймовірну надію на швидку перемогу. З нею ми жили весь перший рік війни.
Тепер війна болить лише українцям, та й то не всім
На жаль, 2023-й приніс біль і розчарування. Росіяни виявилися сильнішими, ніж думали ми і світ. Так, багато міст і сіл визволили. Загнали їхній Чорноморський флот у «стійло», кораблі бояться виходити у море. Але й багато втратили. Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Мелітополь, Маріуполь, Бахмут, а тепер ще й Авдіївка. Кожне це місто ворог брав з важкими боями і втратами. Офіційно в Україні кажуть про понад чотириста тисяч загиблих і поранених російських солдатів і офіцерів. Скільки наших полягло – ми не знаємо. Можемо лише здогадуватися. Щодня у кожну область приїжджає місія «На щиті». Надто дорогу ціну платимо за кожен метр української землі.
Найстрашніше, що за ці два роки ми звикли до війни. Звикли до повітряних тривог, обстрілів, сліз. В Європі та Америці найбільша війна після Другої світової зійшла із перших шпальт газет і теленовин. З вулиць зняли українські прапори. Там про нашу війну рідко згадують. Так само дуже повільно стала йти допомога – військам не вистачає зброї і снарядів. Американці пів року не можуть проголосувати за виділення грошей Україні. А поляки, спочатку перевізники, а нині фермери, заблокували спільний кордон. У час війни для українців він став найбільшим вікном у світ. Наша держава втрачає від його блокади десятки мільярдів гривень. Тих мільярдів, які так необхідні для виплат зарплат військовим і купівлю зброї. Та сусідам, які перейнялися нашою бідою у перші дні війни, тепер до цього байдуже. Їм «муляє» експорт українського зерна в інші країни. Хоча про російський, в рази більший, польські фермери й не згадують.
За ці два роки ми нарешті зрозуміли своїх бабусь і прабабусь, які на всіх сімейних застіллях бажали одного: «Коб не було війни». Та, попри все, українці тримаються. Кожна бомба, кинута на наше місто чи село, кожен вбитий українець чи українка зміцнюють нашу лють і ненависть до ворогів. А головне, за ці два роки ми не втратили надії і віри у перемогу.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!