Напевно, багато хто з нас пам’ятає радянську моду на серванти або, як казали «по-городському», «стєнки», обов’язково із дзеркалами. У ній, як на виставці – набір громіздкого й непрактичного, зате блискучого посуду: салатниці, супниці, фруктовниці. Модним тоді вважався імпортний богемський кришталь та виготовлені в соціалістичній Німеччині позолочені сервізи «Мадонна» на 12 персон: столові, чайні й кавові. Їх штампували в Німеччині для «совків». А в союзі вони вважалися предметом розкоші, атрибутом матеріального благополуччя і достатку. Доклавши чимало зусиль, діставали по великому «блату», переплачуючи шалені гроші, й ставили навіки у сервант, щоби ніколи не користуватися. Час від часу вони виймалися, але тільки для того, аби обережно та ретельно витерти пилюку. Це все відкладалося на потім, на колись, яке ще настане, на світле й прекрасне майбутнє…
Навіть для гостей «Мадонну» не використовували. Просто гості бачили, що в домі є дорогий сервіз, ознака того, що «життя вдалося». Чимало старших людей пили все життя чай із надщербленої чашки, так жодного разу не скориставшись новенькою. Нехай буде дітям та онукам. Хоча нащадки того всього не потребують, а собі куплять значно краще, саме таке, яке їм подобається.
У людей того покоління виробилася ще одна звичка – нічого не викидати. Бо в якийсь момент може знадобитися. Роки радянського товарного дефіциту досі даються взнаки. Себе іноді ловлю на цьому. А раптом колись пригодиться зламана дверна ручка чи погнутий віконний шпінгалет. Підозрюю, що у багатьох наших читачів досі є вдома кульок з кульками. Також ще одна звичка – все доїдати. Якщо борщ прикис, то його можна перекип’ятити – й дідусь пообідає, бо він таке любить.
Отакі совкові стереотипи у різних сферах нашого побуту нині психологи називають синдромом відкладеного життя. Це звичка жити «потім». Людина думає, що колись таки настане ідеальний момент, щоб почати жити так, як вона цього хоче. Варто лише потерпіти та дочекатися його.
Не хочеться нікого звинувачувати, а тим більше насміхатися. Тому поколінню, яке збиралося жити колись, можна лише поспівчувати. Вони чекали-чекали, а все найважливіше вже й минуло. У їхніх шафах так і зітліли не розпакованими комплекти постільної білизни, бо спали на стареньких рваних простирадлах.
Хоча ніколи не пізно щось таки змінити. Й зовсім не потрібно чекати Нового року. Знаю людей, які регулярно планують розпочинати нове життя із першого січня, всім про це розповідають і нічого при цьому не змінюють.
Отож, щоб не називати та не вважати власну долю щербатою, зробіть перший рішучий крок – викиньте надщерблену чашку й візьміть із серванта нову. З того чайного сервізу, який досі тримаєте для особливо важливих та дорогих гостей. Щоправда, вони все не приходять, бо також відкладають свій візит. Дуже добре, що нинішньому молодому поколінню генетично не передався отой совковий синдром відкладеного життя. Вони світ сприймають зовсім не так: вчаться, працюють, подорожують, а зараз воюють з кацапами за нашу Незалежність, а також за те, щоб їхнє власне життя стало кращим не завтра, а зараз.
Сьогодні багато українців відчувають, ніби життя зупинилося того страшного 24 лютого 2022-го. Вони перестали усвідомлювати себе в реальності. Люди, які планують жити лише після війни, також мають синдром відкладеного життя, вони постійно переживають через минуле та майбутнє і не можуть жити тут і зараз.
Висновок простий – не відкладайте на завтра добрих вчинків. Кажіть близьким слова вдячності і любові. Бо ні молодий, ні старий не може бути впевненим, що для нього настане завтрашній день. І тоді будете шкодувати, що не знайшлося часу для усмішки, для поцілунку, для обіймів, когось обділили ніжністю, добротою і просто увагою. І вже нічого не зміниш, не виправиш, не повернеш. Пам’ятаймо, що завтра може і не настати…
Кость ГАРБАРЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!