У Стефанії Капущак із села Грабовець Богородчанської громади на Івано-Франківщині на подвір’ї – два добротні просторі будинки. В одному жила вона з родиною, а інший пустував. Тож коли почалася війна, одразу вирішила, що поселить у себе людей зі Сходу України. Жінка з рідними взяли на себе непросту місію: допомагати тим, хто нічого не бачить.
«Треба доглядати, як за малими дітьми»
Незрячими Стефанія Миколаївна опікується з 2006 року. Тоді організовували благодійні християнські табори для цих людей.
– Для незрячих головне спілкування, – наголошує жінка. – До нас приїжджали з різних регіонів України. Спільна молитва, розмова об’єднували. Тож коли почалася війна, ми одразу зрозуміли, що повинні допомогти цій особливій категорії людей. Поїхали у сільську раду, аби повідомити, що надамо незрячим прихисток. Але в одному будинку не було опалення. З матеріалами допомогли волонтери, друзі, односельці, і за два дні чоловік підключив тепло.
Вже у березні заїхали перші мешканці. Це була незряча мама з дітьми із Запоріжжя. За тиждень оселилися 22 людини з Чернігівщини, Житомирщини, Дніпропетровщини.
– Ви запитуєте, чи важко? Так, чесно зізнаюся, – відповідає Стефанія Миколаївна. – Бо за незрячими треба доглядати, як за малими дітьми, а то й більше. Їм непросто звикнути до нових умов, бо вдома усе стояло на звичних місцях, а тут треба заново вивчати. Але Бог дає нас сили і терпіння. Ми – християни, тож маємо бути милосердними. Окрім того, я знаю тих, кому у сто разів важче, ніж мені. Це хлопці, які захищають Україну на передовій. Вони голодні, холодні, проте не нарікають. Наші захисники виконують свою місію, а я – свою.
Хоч не бачать, але ліплять вареники на передову
Нині у будинках пані Стефанії проживає 17 незрячих людей. Нещодавно заїхали 72-річна жінка із 41-річним сином з Куп’янська Харківської області. Обоє майже не бачать. Знайомляться з іншими мешканцями, потроху відходять від страшних переживань. Варто зазначити, що проживають тут переселенці абсолютно безкоштовно. Продуктами та грошима допомагають небайдужі, сільська рада та благодійний фонд «Місія служіння незрячим в Україні». Господарі дістають власні консервації, можуть зарубати курку чи гуску, адже тримають велику господарку. Незрячі хоч і не можуть активно допомагати, але стараються хоч якось віддячити за доброту.
– Усі разом готували смаколики хлопцям на передову. Жінки допомагали ліпити вареники, голубці крутили. Зрозуміло, що вони теж хочуть бути корисними. Тим паче, багато хто з них майже ніколи не бачив. Реалізувати себе у будь-чому для них – велика перемога над собою, – переконана господиня. – Одна жінка так гарно засмажку робила. Я питаю: «Як ти знаєш, що вона готова?» А вона сміється: «По запаху чую». На кухні готувати для всіх, зазвичай, допомагають дочки. Чоловіки на подвір’ї роблять щось. Важливо, щоб ми гуртувалися. Тому щодня тричі молимося. Їмо усі разом, щоб люди могли поспілкуватися.
Серед переселенців – більшість пенсіонерів. І для них сліпота є супутнім захворюванням, тож їм потрібні медикаменти для підтримки здоров’я. Дякувати Богу, ліки теж привозять небайдужі. А коли виникли проблеми з відключенням світла: дві години є, а дві – немає, то благодійники зібрали гроші і привезли генератор. Пані Стефанія підрахувала, що з початку війни дала прихисток сімдесятьом незрячим. Хтось жив кілька тижнів, а хтось – місяцями. Оскільки отримували виплати як внутрішньо переміщені особи, то ці гроші збирали для своїх потреб.
– Одні розповідали, що у їхній квартирі вибиті вікна, осколками порізані двері. То поки жили у нас, зібрали певну суму, усе поміняли і повернулися додому, – згадує Стефанія Миколаївна.
Звичайно, в оселі цієї доброї жінки незрячі живуть у хороших умовах. Але все одно хочуть додому. Тому з нетерпінням чекають вісточки від рідних, знайомих, що можна вертатися. Багато хто уже поїхав до себе, але й досі дзвонить на Прикарпаття, щоб подякувати за підтримку Стефанії та її сім’ї.
Руслана СУЛІК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!