З далекої глибинки на Волині Момент, коли нові Герої України капітан Валерій Чибінєєв і полковник Андрій Ковальчук допомагають вийти за погонами генерал-майора ще одному Герою – легендарному «Сумраку» – Ігорю Гордійчуку, був найзворушливішим під час параду, присвяченому 25-й річниці Незалежності України. Мужні чоловіки, завдяки яким війна не дійшла до наших домівок. Один із них, Герой України Андрій Ковальчук, народився і виріс у селі Щитинь Любешівського району.
Сину давали Героя, а тато копав картоплю
Село Щитинь, як кажуть у народі, – це край географії. Природа краси неймовірної. Річки Турія та Прип’ять, навколо – соснові ліси.
Обійстя батьків полковника Ковальчука Євгенії Василівни та Трохима Андрійовича – за декілька кілометрів від села. Можна сказати, живуть на хуторі. Хата дуже ошатна. Кругом – дерева і море квітів. Зараз цвітуть чорнобривці. Прямо як у пісні «Чорнобривці посіяла мати…».
Ковальчуки – люди надзвичайно привітні та гостинні. А про Андрія завжди раді поговорити – бачать же рідко. Із чотирьох дітей він єдиний так далеко відлетів від батьківського гнізда. Двоє синів – старший Геннадій та менший Сергій – живуть у рідному селі. Донька Лариса – в Ковелі. А за Андрієм завше серце щемить…
– Так ви хоч парад дивилися, знали, що сина нагороджуватимуть? – запитую.
– Нічого ми не знали, картошку зранку на поле пішли копати… – починає розповідати тато Трохим Андрійович. – А я залишилася ще по господарству, – тут же перебиває мама.
– Почався парад, думаю, таки подивлюся. Хоч перед тим Андрій і казав, що туди не поїде, дома лишиться. Послухала, як вітали війська. А потім Петро Порошенко каже, що буде нагороджувати. А тут і невістка Альона дзвонить: «Мамо, ви дивитеся парад?» – «Дивлюся». – «Зараз сина побачите». «Де, – думаю, – я поміж усіма його побачу?» Але ж тут викликають… – сльози заважають Євгенії Василівні говорити. – Я з того всього на коліна стала перед телевізором… І не надіялася, що його так відзначать…
Благословила мати сина у далеку дорогу
Господи, та це нам усім на коліна треба стати перед мамою, татом, які виховали такого сина, благословили і відпустили від себе!
– Та як я могла не пустити? Сама ж дуже хотіла поїхати вивчитися на медика, в школі добре училася, та не вийшло, – із сумом згадує своє життя пані Євгенія. – Батько помер, коли мені рік був… Нас у матері четверо лишилося… Важко було… Ще й хата згоріла… Одним словом, не поїхала на науку. Євгенія Василівна трудилась у шкільній їдальні. І хоч сама медиком не стала, та заміж за нього вийшла. Трохим Андрійович Ковальчук працював у селі фельдшером. Але довелося покинути: зарплату малу платили. От і перекваліфікувався на тракториста: дітей же треба було на ноги підіймати…
Тому, коли Андрій заявив, що після 8-го класу вступатиме у Ковельський машинобудівний технікум – не перечили.
– В школі він учився добре – на чотири-п’ять, от тільки дисципліна кульгала крепко. Та то клас такий був – хлопці, вояки, – всміхається мама.
Не стали відмовляти сина й тоді, коли вирішив обрати фах військового. Чому? Може, гени діда Андрія, який дійшов до Берліна і був нагороджений орденами та медалями, далися взнаки? Недарма ж онука на його честь назвали…
За що б не брався майбутній Герой України – все йому вдавалося: вступив до Київського інституту сухопутних військ, потім перевівся до Харківської академії, яку закінчив з червоним дипломом.
– То тепер у всіх мобільні телефони, а тоді ж не було. Тільки листи. Як я їх чекала! – згадує Євгенія Василівна. – На магнітофоні пісня у мене була – «Мама, прости, что я всегда в пути…». Це про мого Андрія.
Після академії Андрій Ковальчук служив у Володимирі-Волинському, потім – у Львові, у 80-й аеромобільній бригаді.
Був у Косові та Ліберії. По-справжньому стало страшно за сина два роки тому, коли війна почалася в Україні. Андрій Ковальчук був комбригом 80-ї бригади.
Мама молила про життя, а син викликав вогонь на себе
– Останні два роки що день, що ніч – я стільки виплакала. На мене навіть удома сварилися: «Не можна так ридати за живим». А я відійду за сарай, поплачу… Мама завжди переживає за свою дитину. Він дзвонив: «Усе добре». А я місця собі не знаходжу. В селі ж робота завжди є. Я пораюсь-пораюсь, а основні новини – у 12, 16 годин, ввечері – біжу до телевізора дивитися, – згадує те пекельне літо 2014 року мама. – Я молилася щоденно, по всіх церквах і монастирях службу замовляла. І таки Бог зберіг мого сина.
Коли осягнути, через що довелося пройти десантникам 80-ї бригади влітку 2014 року, дійсно віриш, що командира оберігав Усевишній. Адже він був завжди перший. Під керівництвом Андрія Ковальчука звільнили Миколаївку, Слов’янськ, Георгіївку, Лутугине, Круглик, Новосвітлівку, Хрящувату, Переможне, Щастя, Трьохізбенку... Найзапекліші бої десантники вели у Луганському аеропорту.
Лише через рік полковник Ковальчук розповів журналістам про те, що там відбувалося: «Тринадцятого липня я з двома батальйонно-тактичними групами почав 85-кілометровий рейд у тилу противника з проривом кільця оточення Луганського аеропорту. Все було ніби гаразд, поки ми не підійшли до річки. Через неї мав бути міст – але його не було. Ми спробували навести понтонну переправу. Не вдалося… Нас почали обстрілювати… Чотири хлопці загинули. Ми пройшли ще зо двісті метрів, і мене поранили. Куля ввійшла зі спини і вийшла через плече. Я не міг тоді зупинити колону, бо загинули б усі: з усіх сторін лунали постріли, вівся бій.
Знаєте, на війні солдат завжди повертає голову в бік командира. Це його надія, це таке відчуття, яке можна лише в бою зрозуміти. Коли ми вже зупинились, усі кинулися надавати мені допомогу. Ми прорвали це кільце, але не змогли його закріпити…
Із 13 липня до 31 серпня я керував операцією в Луганському аеропорту. Всі ці півтора місяця ми їх просто кошмарили. Дуже влучно працювала наша артилерія. Але й нам діставалось… Підрозділи інших частин, що спільно з нами обороняли населені пункти навколо аеропорту, відійшли. Залишилися тільки підрозділи 80-ї бригади. Нас «відпрацьовували» щодня: «Гради», «Смерчі», «Тюльпани», «Піони». Це вже була артилерія росіян…
30 серпня о 6-й ранку почалась артпідготовка атаки, яка продовжувалася безперестанку до 16-ї години. Нас «утюжили», бомбили. О 17-й годині вони почали наступ. Ми цей наступ успішно відбили, ворог відійшов. Цього ж дня ми взяли в полон трьох росіян. Вони заблукали: приїхали на «Уралі» на наш опорний пункт заправити техніку… В них була із собою карта, на якій були відмічені місця розташування їхньої артилерії. Ми одразу завдали по тому району артилерійський удар. Довго горіло… 31 серпня близько 7-ї ранку почався наступ. Ми прийняли удар з боку Переможного, там наступало близько 14 танків, відбили атаку.
О 9-й годині я отримую інформацію, що наш танковий підрозділ без наказу відійшов, покинув аеропорт. Коли дізнався, що танки відійшли, закурив, хоча три роки до того не курив. Зрозумів, що буде пекло. Уявіть, що таке 130 осіб з автоматами і гранатометами, коли російські танки вже ходили між будівлями аеропорту... Знаючи, що вороги слухають наші переговори, викликав артилерію й авіацію на себе, завдяки чому вдалося змусити ворожі танки відступити. Коли ми виходили, я розділив бійців на шість груп: розвідка йшла попереду і пробивала коридор. Визначили, хто несе поранених, яких ми забрали з аеропорту. Було темно, але навколо все палало. Наша артилерія била, стримуючи ворога. Ми дійшли до «Уралу». В нього завантажили близько 30 осіб. Решта відходила пішки… Ми виходили під вогнем артилерії, своєї, частково й чужої... Я сам, поки йшов, то разів 40 укривався від артилерії, бо хто його знає, чия вона». Комбригу Ковальчуку вдалося вивести своїх людей з пекла. У Луганському аеропорту залишився його обгорілий кітель з малюнком меншого сина Артема з написом: «Тату, ми тебе любимо і чекаємо».
***
А у селі Щитинь мама і тато про це не знали. Навіть коли поранений був, у госпіталі лежав їм не говорили – берегли. І тільки через тиждень невістка таки призналась Євгенії Василівні, що Андрій у госпіталі. Небезпека вже минула. Що довелося пережити її дитині, мамі говорити не треба – про це розповідає повністю посивіле синове волосся… а у 2014 році йому ж тільки сорок було.
– Коли вже після порання приїхав додому, то казав: «Я не думав про своє життя. Треба було зберегти солдатів, що були поруч», – переказує слова воїна мама.
У батьківському домі сина Андрія із сім’єю чекають завжди. Тато наловить риби і засушить «по-поліськи» у печі, мама напече особливих читинських картопляних пиріжків з сиром. Коли він приїде показувати Зірку Героя – не знають. Сьогодні Андрій Ковальчук – начальник штабу – перший заступник командувача Високомобільних десантних військ Збройних сил України. Посада генеральська, і роботи на ній вистачає.
– Та він ніколи й не каже, коли приїжджає, – розказує про сина-героя Євгенія Ковальчук. – Звонить завжди уже з Ковеля – зустрічайте. Це щоб нам клопоту було менше. Він у мене взагалі дуже скромний і не любить себе виставляти. Але на Різдво ми завжди збираємося сім’єю.
Наталка СЛЮСАР, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!