Мешканка села Ворокомле Камінь-Каширського району Ірина Антонівна Шумік нещодавно відсвяткувала свій 90 день народження.
Багато лиха і труднощів пережила на своєму віку наша героїня. А коли глянеш на неї, то й не віриться – під барвистою хустиною жодної ниточки сивини. Лише борозенки на обличчі та спрацьовані руки, що міцно тримають дерев’яний ціпок, видають довголіття старенької, пише "Полісся".
А ще — найдорогоцінніший скарб, якого надбала за життя: діти, внуки, правнуки та праправнучки. До речі, з ними бабця на свій 90-ий день народження навіть танцювала, а з ворокомлівським фольклорним колективом «Горлиця», членом якого була багато років, заспівала не одну пісню. Пригадалося все: веселе і сумне, хороше і гірке.
Батька розстріляли німці
Дотепер ятрить серце і душу довгожительці найтрагічніша подія дитячих років: коли їй було 11, німці з подачі односельця убили її батька.
Як розповідає Ірина Антонівна, у Ворокомле в «майонтку» деякий час базувався німецький гарнізон. Жителі села, які налагодили з німцями стосунки, вирішили «здати» їм односельців, які при радянській владі у селі мали, так би мовити, деякі повноваження, були партійні, а тепер ніби з партизанами зналися. Говорилося про десятки осіб, але врешті «ліквідували» трьох і в їх числі батька нашої героїні.
«То було у 1943 році. Батько лежав хворий на примості. Німці під’їхали до хати, спочатку сказали, щоб збирався, бо необхідно когось завезти конем у Камінь. А як вивели з хати — посадили в машину і відвезли у «майонток». Потім підвезли ще двох і всіх розстріляли. У великій ямі їх разом трьох присипали землею», — розповідає крізь сльози Ірина Антонівна, зазначаючи, що то був початок страждань.
Чотири місяці ховалися в полях
Мати із трьома дітьми (старшим сином Зіновієм, 11-річною Іриною та 9-річною Василиною) відтоді вдома боялися зоставатися. Той односельчанин, через якого загинув батько, не мав наміру залишати їх в спокої. Тому вдова із сиротами, остерігаючись біди, змушена була десь переховуватися.
«Вдень ми то по чужих коноплях, то на своєму полі ховалися. А вночі у чужих хлівах ночували, щоб ніхто не знав. Як побачать господарі, що ми там, та й замкнуть, тоді вже іншого шукаєм. А вдома ж хазяйство було: дві корови, свині, кінь. То прийдемо попоратися, мати в печі затопить, а ми вже кругом двору та на дорозі стережемо, чи німці не йдуть по нас. Як побачим кого – біжимо, кажемо і всі знову втікаємо», — пригадує Ірина Антонівна.
Так продовжувалося більше 16 тижнів. Якось німець таки застав сім’ю в дворі. Але подав матері руку і по польською мовою пояснив, що вони не мають наміру їх чіпати. А потім діти при нагоді все плакали та просили його, щоб дозволили з тієї загальної могили на «майонтку» забрати тіло батька та поховати на кладовищі.
«Німець нам казав: «Нє плачтє, цуркі, нє плачтє, ми виєдземо, ви забєрєтє. Ми б іх нє забілі, то ваши люді такі», — запам’ятала ці слова назавжди мала Ірина.
І коли німці пішли, батька таки перепоховали. А чоловіка, через якого його вбили, все ж остерігалися.
Сповна «вкусила» сирітської долі
Коли фронт підійшов до Невіру, жителів Ворокомле (та інших ближніх сіл) вивозили за річку Стохід у Серхів.
«Їхали і ми. Чоловіків забирали у військо та відправляли на війну. А той, що «здав» нашого батька, переховувався у возові, щоб його ця доля минула. Та знайшли й забрали. Коли вже він повернувся, то такий заслужений, з медалями», — іронічно зазначає Ірина Антонівна.
Бабуся каже, тоді цього чоловіка ще й сільським головою поставили. А він привселюдно заявив: «Знайте, на кого помсту маю, на того хамут наложу». Ірина із сестрою, які чули це, зрозуміли, що слова ці стосувалися саме їхньої сім’ї, тож нічого доброго не чекали.
«Обклав він нас ставками «подоходними», що віддамо, то все знов добавляє. Віддавали все: гроші, зерно, вовну… Якось приїхав «уполномочений» з Любешова та й до нас за тим «подоходним». Мати каже, що вже нічого немає, а він все в комору хоче зайти. В нас там була ще боччинка проса. Секретар каже на маму: “Одчини, Параско, бо поб’є двері, хто полагодить”. Вона й одкрила. «Уполномочений» решетом став просо набирати, а воно через дірки та на підлогу сиплеться. Мати почала плакати та сільському голові виказувати, що він батька “здав” німцям, то тепер ще й їх хоче зі світу звести. Після цього того й посадили в тюрму»,— розповідає Ірина Антонівна.
Двічі відсидів той чоловік, а Параска з дітьми у спокої почала жити лише тоді, коли їй повідомили, що його уже нема серед живих.
Вийшла заміж у 17 і щасливо дожила майже до діамантового весілля
Важко було матері самій ростити трійко дітей, а тому дочок своїх порівняно рано й віддала заміж. Ірину засватали у 17 років.
«Як я не хотіла заміж ще йти, але мати говорила: «Ой, а хто до нас ліпший прийде». Ішла я з вінком благословитися, казала, що краще б ви мене похоронили… У невістках була недовго. Чоловік мій вечорами ремонтував людям взуття і це його батькові не подобалося – або патент платіть, або відділяйтеся, говорив. Так і відділили нас: дали нам на зиму три решета жита, решето сім’я, два чи три відра проса. Але ми не нуждалися, бо за ремонт чоловікові приносили то яйця, то масло, то ще щось. Свекор бачив те і казав: «На моїм столі не буде два хліба, у моїй печі не буде два товкмачі – або сходьтеся, або відходьте. Але мій чоловік вже не захотів з’єднуватися. Збудували ми свою хатину та й перейшли», — розповідає Ірина Антонівна.
Потім протягом життя вони, Ірина та Іван Шуміки, збудували не один будинок, народили та виховали троє синів, діждали онуків і правнуків, проживши в парі майже 60 років.
У школі не вчилася, але депутатом обиралася неодноразово
Була Ірина Антонівна доброю дружиною, хорошою господинею та старанною працівницею. Її хату й тепер прикрашають вишивки та ткані доріжки, зроблені власноруч. Цього добра, каже, за життя надбала стільки, що й собі, й іншим хватило.
«Вишивала з малих років, як корови пасла. Ткала вже з 12 літ і аж до старості. Он хіба яких років 5 як закинула це діло, бо вже важко за станок сідати», — ділиться довгожителька.
У тумбочці — десятки грамот та дипломів за успішну працю. А працювала у колгоспі дояркою, свинаркою, потім на дослідних ділянках аж поки господарство діяло. Цінували її за найкращі показники в роботі, тож і депутатом обирали неодноразово до сільської та районної рад.
«Будь-яку групу корів, що доїла, завжди виводила в передовики. Вони в мене давали більш як по 3 тисячі літрів молока у рік. Питає мене якось на сесії перший секретар райкому партії Іван Карпомиз: «Антонівна, як вам так вдається працювати?» А я кажу: а так, бо я не шкодую своєї сили. Я осталася сиротою, їла жолуді і лушпайки, просянку, а тепер дочекалася, що що хочу, те їм, тому не шкодую себе та стараюсь на благо держави», — розповідає Ірина Антонівна, зізнаючись, що насправді вона навіть школи не закінчила.
Походили на підготовку лише одну зиму, бо працювати треба було. Сестра її закінчила 4 класи, тож біля неї і навчилася читати.
20 років тому поборола рак
Чоловік Іван Данилович завжди був для Ірини Антонівни надійним супутником у житті. Тож навіть коли вона тяжко захворіла, хотіла лише одного – останні хвилини свого життя провести поряд з ним.
«Виявили у мене рак. У Луцьку 7 годин робили операцію. Через 3 місяці ще одну. Тоді вже ніхто не вірив, що я житиму. У лікаря все просила, щоб відпустив мене додому, щоб хоч тиждень біля свого діда пожити. І хоч рани після операції ще й не позаживали, відпустив. Приїхала я додому. Не їла нічого. Висохла на друзку, важила лише 33 кілограми. А потім якось захотілося мені картоплі в мундирах. Поїла зі сметаною. На другий день знову і так почала вертатися до життя», — пригадує Ірина Антонівна.
З тих пір минуло уже 20 років. І хто б сказав, що вона ще на свої 90 років танцюватиме зі своїми внуками і правнуками, шкода, що без синів та свого діда, з яким, вважає, прожила щасливе життя. А відсвяткували 90-літній ювілей бабусі з піснями й танцями завдяки фольклорному колективові «Горлиця», який організував для неї сюрприз. До речі, бабуся Ірина багато років була активною його учасницею. Як зазначає керівниця колективу Марія Шумік, саме Ірина Антонівна зі своєю сестрою навчила багатьох жнивних, постових, весільних пісень, обрядів.
Така вона доля…
Тетяна ПРИХОДЬКО,
село Ворокомле.
Фото з домашнього архіву
Ірина Шумік
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!