Близько п'яти років тому випала нагода побувати у сусідній державі - Білорусі. Так сталося, що я їхав у відрядження. На кордоні в мене шукали якісь заборонені предмети, особливу літературу. Словом, проходив перевірку понад дві години: неправильно заповнена декларація, не так затоновані вікна, не такі колеса стоять... Але пропустили...
Цими днями на запрошення білоруських журналістів ми з головним редактором Євгеном Хотимчуком знову їхали в Білорусь. Кордон з нашими, здається, найближчими сусідами залишився таким же «вільним і добрим».
Гарно сонечко вранці світило, гарно все складалося у нас в Україні, менше бомбили на сході, дітки йшли до школи, наші кандидати у народні депутати готувались до виборів у Верховну Раду... Українську митницю проскочили за кілька хвилин. Правда, наші прикордонники, кинувши погляд на машину, попередили, що на білоруському боці не все спокійно. І ось на митному переході «Томашівка» почалося «кіно». Спершу нас радо зустрів прикордонник. Дав у руки декларацію: мовляв, заповніть - і їдьте до наступного шлагбаума.
Я навіть не міг подумати, що під щирою усмішкою криється підступна та недобра думка. Далі нас зустріли митники. Тут мимохідь почув дивну розмову офіцерів за стінкою. Вони напружено спілкувалися про нашу машину і... маленький, але, виявляється, дуже грізний червоно-чорний прапорець, прикріплений на лобовому склі разом із синьо-жовтим. Після цього запитали про вибори і «Правий сектор», мовляв, яке ми маємо до нього відношення. Коли відповіли, що ніякого, один зі стражів білоруського кордону сердито вказав на все той же червоно-чорний прапорець: «А це що? Це ж їхня символіка!» Мені довелося зробити екскурс в історію України, переповідати про визвольний і повстанський рух. Та й це не допомогло. Почався детальний огляд авто. Спершу митників і прикордонників насторожило, що у багажнику багато газет - ми везли «Вісник+К» своїм друзям. Але найбільше їх зацікавив журнал... «Люди і долі», який видає наша редакція. Обличчя митника стало ще більш підозрілим. «А це що?» - перепитав він. Я намагався пояснити, що це розповіді про простих людей, історії кохання. Мовляв, і назва промовиста - «Люди і долі». Страж кордону, загадково вимовивши «Ага, люди і долі...», взяв один екземпляр і заніс у приміщення своєму керівництву. Потім був дзвінок у Брест, ще один - до певних органів у Мінськ. Ситуація ставала загрозливою. Ми вже бачили за наступним шлагбаумом свого товариша, який приїхав до кордону зустріти нас, але навіть поговорити з ним не могли.
Не відомо, які ще думки крутилися у головах білоруських прикордонників, митників і правоохоронців, але після детального вивчення журналу «Люди і долі», коли чергова спроба розколоти «шпигунів» «Правого сектора» провалилася, на місце викликали уже майора. Він наказав перевірити й машину наших друзів-білорусів - і тоді нас після трьох годин підозр і загадкових запитань відпустили. Майор дуже вибачався. Він же нас зустрів і на виїзді з Білорусі та знову ж таки перепросив.
Вибачення прийняті, але осад, як-то кажуть, лишився. Подумалося: хай не все у нас добре - економіка кульгає, олігархи ніяк не хочуть відступати, проте ми справді живемо у вільній країні.
Володимир ХОТИМЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!