Родом я із села Рудка-Козинська Рожищенського району Волинської області. Почав писати у восьмому класі. А творчу іскру пробило перше напівдитяче кохання. Вельми сподобалася дівчина із сусіднього села Любче Ніна Євчук. Так хотілося її чимось здивувати. Відтак з’явилися перші вірші, а пізніше замітка у районній газеті «Світло жовтня». І я тоді Ніні не раз казав: «Ради тебе стану журналістом, письменником, напишу книжку». Отакий був задерикуватий. На превеликий жаль, вона вибрала тоді не мене, і слава Богу, що тепер щаслива у своїй сім’ї. Але зерно любові до журналістики вже проросло у моїй душі, і я свого життя не уявляв без творчості.

Пригадую, з яким трепетом в душі розгортав кожний номер нашої районки, спраглим поглядом шукав замітку з підписом «Є.Хотимчук, сількор». Газета мені пахла, тягнула магнітом. Навіть не можу цього пояснити сьогодні. Моя мати дуже хотіла, щоб я був вчителем. 

І ось за плечима уже Рожищенська десятирічка. Поступити на факультет журналістики в університет було нереально. Конкурс на одне місце становив 25 абітурієнтів. І враз мене запросили в районну газету, оскільки туди вже довгий час дописував. Уявляєте, як я перший раз летів на роботу! Смаркатий, бідний Женько Фанащин (мама Афанасія) йде на роботу у редакцію-у-у! Це було неймовірно. Ніг не чув під собою. Тим гіркішим було розчарування.

На жаль, перший млинець виявився глевким. Мій керівник, заввідділу листів, десь через місяць мені сказав: «Хлопче, нічого з тебе  не вийде. Не вмієш і не можеш писати. Краще піди у профтехучилище і вивчишся на слюсаря, може, там з тебе толк буде». Я з відчаю написав заяву на звільнення. Одне слово, не пройшов випробування.

Якби хто тільки знав, як мені тяжко було через це фіаско! Прийшов додому, матері нічого не сказав, неймовірно соромно було. «Вигнали, вигнали, як паршивого собаку», – свердлила мозок одна приречена думка. Впав на розстелену перину, розкинувши руки, мов підстрілений птах, і тяжко зітхав. Мати, мабуть, усе зрозуміла, підійшла, поклала свою теплу шершаву руку мені на лоб і тихо сказала: «Не переймайся так, сину, якось усе наладиться». Я мовчав і не міг зронити й слова. Краще, мабуть, заплакав був тоді, полегшало б.

Відразу пішов працювати у колгосп на різні роботи, потім призначили на посаду бібліотекаря. Дякувати Богу, що дав мені вперту натуру. Перший удар в житті мене не зламав. Навпаки, затявся і вирішив довести моєму першому журналістському керівнику, що я не тупий, що з мене будуть люди. І почав ще більше писати у районну, обласні газети. В обласній молодіжці «Молодий ленінець» з’явилася велика стаття «Давидюки». Вона додала мені впевненості, віри, що можу писати. 

А ночами сідав за підручники і зубрив німецьку, історію, українську літературу, мову. На жаль, у 1969 році знову не поступив на заочне відділення. Та розпачу великого вже не було. Я знав, куди і чого йду. Наступного року став студентом факультету журналістики.

Думав, що уже схопив Бога за бороду. Та виявилося, що усе найтрудніше – попереду. Пробіли в знаннях, одержаних у школі (за два роки забулося й те, що знав), давалися взнаки. Гризти науку доводилося у буквальному і переносному розумінні цього слова. На щастя, тоді не було моди платити викладачам за екзамени та заліки, і ми вчилися по-справжньому. На першій сесії одержав двійку з античної. І залишився без стипендії на цілий семестр. Перебивався підробітками на м’ясокомбінаті, розвантажував вагони. До речі, мати дізналася про це тільки після того, як я закінчив університет. Просто соромно було признатися. Та й що вона мені могла дати зі своєї пенсії, яка становила 12 рублів.

Антична література – то ще півбіди. Найбільше докучала іноземна мова – німецька. У нас був дуже вимогливий викладач Михайло Іванович Дармограй, мудрий і справедливий. Він ніяк не міг змиритися з повною відсутністю знань у моїй голові з німмови. Просто в очі заявляв: «Хотимчук, нам двом в університеті бути неможливо. Або ти, або я». При цьому демонстративно показував пальцем на мене, а потім на себе. Пари з німецької були для мене пеклом. Досі сам собі дивуюся, як я витримав. 

Зате з журналістикою особливих проблем не було. Курсові роботи зі спеціалізації захищав на відмінно, на екзаменах теж одержував найвищі оцінки. Непогано проходили практики у газетах: Володимир-Волинській міськрайонній «Слово правди», молодіжній – «Молодий ленінець» і особливо у моїй любимій «Радянській Волині», причому тут я практикувався аж три рази. Останній раз, скажу без зайвої скромності, практика пройшла блискуче. Як сьогодні пам’ятаю, публікацію про комбайнера Сарабуну з колгоспу «Прогрес» Іваничівського району «Плече старшого товариша» визнали на редакційній летючці найкращою за місяць. Це як для студента було надзвичайно високою оцінкою.

Тоді ж після закінчення практики на п’ятому курсі Полікарп Гервасійович Шафета запропонував мені спробувати себе на посаді стажера у його газеті. Ну, звичайно ж, пропозиція була з радістю сприйнята.

Той день, а вірніше, ніч запам’яталася на все життя. Приїхав я у Луцьк поїздом о першій годині ночі до двоюрідного брата Володі Бородюка. А його про це не попередив. Мобільних телефонів тоді не було, та й звичайного вдома не водилося. Братик ще холостякував, десь собі загуляв, і я зостався, як та коза на льоду. Нікого у Луцьку не знаю, та й куди йти посеред ночі? Тож так і ночував на підвіконні у коридорі. Не буду описувати одержане неймовірне «задоволення». 

Можете уявити мій зовнішній вигляд, з яким я переступив поріг редактора. Він підозріло подивився на мене зверху вниз. Правда, коли я йому усе пояснив, пом’якшав.

І почалися трудові будні. Спочатку працював у відділі сільського господарства. Газета тоді виходила п’ять разів на тиждень і висвітлювала проблеми села найбільше. Перші тижні, місяці роботи чітко пам’ятаю до сьогодні. Можливо, тому, що були вони неймовірно трудними.

Щодня треба було видавати на-гора творчу продукцію. Я до такого темпу не був готовий. А Петру Михайловичу Марценюку і завідувачу відділу Андрію Івановичу Бондарчуку було важкувато виконувати величезний об’єм роботи. 

Одного осіннього дня викликав мене у кабінет Полікарп Гервасійович і прямо сказав:

– Ти ж сам бачиш, що не тягнеш, може, підеш у Луцьку районку ще попрактикуєшся, а тоді прийдеш до нас. 

Я зрозумів – мені показують на двері. Відразу блискавично пронизала думка: «А що я скажу матері?» Знову, як і тоді з районки витурили. Безталанний, безталанний, безталанний. Як я гляну людям в очі?

– Дайте ще мені шанс, – ледь видавив із себе. – Хоч на місяць.

Не знаю, чи ці слова, чи мій переляканий вигляд подіяв на редактора, але він без усякого ентузіазму кивнув:

– Ну, йди, працюй, там подивимося.

А в святковий 1976 новорічний номер я написав про ланкову Стефанію Васільєву блискучу замальовку. Полікарп Гервасійович викликав мене, потиснув руку і сказав:

– Буде з тебе журналіст – пиши заяву на постійну роботу кореспондента.

Іноді задумуюся: ну, чому усе мені давалося з такими труднощами, з такими муками? А що було б, якби на якомусь етапі не витримав, зламався? Хтозна, чи не сам Господь мені давав такі випробування. І разом з тим не обділив волею, стараннями, впертістю у поході до мети.

Минули літа, і тепер уже я волею-неволею розпоряджаюся долями людей. Може, колись і скривджую когось, але, як правило, стараюся вирішувати усе по-людськи, довго вожуся з юними талантами, бо не забув свого гіркого досвіду.

А ще хочу розповісти про кілька унікальних історій, пов’язаних з людьми, що були у моєму житті. Завідувача відділу Рожищенської районки, котрий прогледів юного журналіста, звело життя працювати зі мною під одним дахом. До його честі, він попросив вибачення і визнав свою неправоту. Нині дуже радіє, що помилявся, і високо оцінює мою роботу.

З десяток років тому довелося зустрітися зі своїм першим коханням Ніною Євчук. Вона проживає у Бресті. Подарував їй свої книги. Гарне слово сказала про них. 

Кумедний випадок у мене колись стався з колишньою вчителькою німецької мови Рожищенської середньої школи Галиною Кандибою. Запитав на вулиці, як поживає. Вона підозріло подивилася на мене і відповіла: «А я Вас не знаю».

– Галино Сергіївно, пригадайте найтупішого свого учня, – порадив жартома.

– О, Женя! – радісно вигукнула і почала обнімати. – А я читаю твої статті. Ти такий талановитий! Це не страшно, що німця з тебе не вийшло, зате ти хороший журналіст. (Я тоді ще працював у «Радянській Волині».)

Може, й так.

За плечима сорок літ, відданих журналістиці. Грішу іще й художнім словом, випустив кілька книг. Добився чого хотів. Пожинаю плоди, серпень моєї душі. Звичайно, я вдячний долі, котра пов’язала мене з пером, творчістю. Ох, і нелегка ж то праця, люди добрі, зате яка солодка. Кожного разу підносить сюрпризи, несподіванки, радощі та печалі. Серце й душа, як оголений нерв, часто болять і печуть, піднімають до небес і гахкають об землю. А коли ти керуєш ще й газетою, та ще й дев’ятнадцять літ, і журналом – як же це непросто!

Зовсім не збираюся нюнькати, як мені важко. Що хотів – те й маю. А загалом я щаслива людина, бо займаюся своєю улюбленою справою, живу і дихаю нею, журналістикою.

 

Євген ХОТИМЧУК (справа), перший репортаж з весняної сівби. 3 березня 1975 року