Коли дивлюся на Віталія Зарембу і намагаюся уявити, що йому днями буде шістдесят років, не йму віри. І мимоволі закрадається підступна думка, чи не приписав, випадково, цей чоловік з десяток літ. Ну вельми вже не співпадає його зовнішній вигляд з роками у метриці. Рівненьке, без зморщок обличчя, підтягнутий, завжди бадьорий і рухливий. Гадаю, що деяким молодикам ще фору може дати.

Й окремо треба сказати про гумор Віталія Миколайовича. Він завжди тонкий, інтелігентний, без тіні похабщини. Де треба – легенько стругне, хто заробить більше – кольне шпилькою сильніше. А хто вельми допече, то й цвяшиська доброго заб’є.

Знаємося ми з Віталієм Зарембою майже тридцять п’ять років. А звели нас службові справи. Працював я тоді у відділі сільського господарства газети «Радянська Волинь». У редакцію прийшла анонімка на голову колгоспу імені Горького Луцького району, й мене послали розслідувати її. Як сьогодні пригадую збори тваринників на фермі, механізаторів. У них брав участь парторг, заступник голови колгоспу. Сам очільник на зібраннях не був присутній, щоб не тиснути на електорат. Жоден з виступаючих не сказав марного слова про керівника господарства. Навпаки – дружно його захищали. Мовляв, чого ті анонімники хочуть, чоловік попрацював усього рік, намагається навести порядок, а це не всім по носі, притискає ледацюг. Тому й пишуть. 

Пізніше у газеті з’явилася чималенька стаття, в якій ішлося про розслідування анонімного листа, наводилася думка простих колгоспників. Автор висловлював припущення, що з молодого керівника, а йому тоді було всього двадцять шість років, може вирости хороший господар. Як у воду дивився.

Крок за кроком Заремба наводив лад у Романівському колгоспі, піднімав з колін. Мало того, що зміцніла дисципліна, зросло виробництво молока та м’яса, пішла вгору врожайність, голова міцно подружився з наукою, став застосовувати нові методи господарювання. У вісімдесяті був модний підряд, переведення галузей сільського господарства на госпрозрахунок. Люди стали більше заробляти, а в Романів потягнулися ходоки з усіх усюд по досвід.

Коли ж у дев’яностих стала незалежною Україна, Віталія Миколайовича, як молодого перспективного керівника, покликали опікуватися усім сільським господарством Волині. Він відразу став заступником представника президента в області, а потім і голови облдержадміністрації. Навряд чи доцільно сьогодні розповідати, аналізувати, як непросто було керувати цією бідною, нещасною галуззю, коли розвалювали кругом колгоспи і будували чортзна-що. 

Недарма кажуть: ламати – не будувати. Система, а точніше – безсистема, нищила село. Віталій Миколайович що міг в ту пору, те й робив, аби не зруйнували все дощенту. Він намагався утримати на плаву тваринницьку галузь, особливо приділяв багато уваги виробництву зерна. Тодішній представник президента на Волині Володимир Блаженчук, а пізніше – голова облдержадміністрації Борис Клімчук, довіряли своєму заступнику, опиралися на його досвід, тісно співпрацювали. Коли в область прийшов новий керівник, Заремба написав заяву на звільнення. Повернувся назад у господарство і продовжив хазяйнувати. Хоч, до речі, йому пропонували високі і дуже-дуже привабливі грошовиті крісла. Не збирався зраджувати землі у Романові. Його тут радо зустріли. 

Після десяти років державної служби, коли день і ніч «пахаєш», а тонн пшениці й молока ні спереду, ні позаду не видно, з головою поринув у селянські клопоти. За той час з’явилися нові виклики. Слава Богу, господарство не розвалили. Бо ж, як би там не було, Заремба його курував, допомагав, жив-бо у селі постійно, в Луцьк на поверхи так і не переїхав.

Знову взявся за господарку. Не встиг добре розвернутися, як після Помаранчевої революції прийшли нові люди у владу і знову покликали керувати селом в область Зарембу. Довго впирався, зрештою погодився. Цього разу луцьке «відрядження» затягнулося на п’ять літ. 

Я міг би довго перераховувати всі здобутки Віталія Заремби, розповідати про те, що у романівському господарстві прокладені асфальтовані дороги на поля, як у Європі, які прекрасні збудовані господарські приміщення. Те, що тут надій від корови становить шість тисяч кілограмів молока, стадо перевищує сімсот голів, урожайність зернових – понад 70 центнерів на круг, буряків – 650 центнерів. Яка тут суперсучасна техніка працює, які втілюються нові технології на полях! Проте виділю лише два моменти: середній заробіток працюючого романівця становить чотири тисячі гривень, і те, що люди довіряють своєму керівнику ось уже стільки літ, терпеливо його чекали з тривалих відряджень у владу, значить, шанують і поважають. Бо є за що. Віталій Миколайович ніколи не ставив на перше місце свою кишеню, а думав про діло і людей. До речі, високі посади його не зіпсували, і краплі гонору в ньому не з’явилося, такий же простий, людяний.

Звичайно, за свою роботу Заремба відзначений високими орденами. Заслужений працівник сільського господарства України, він – кандидат економічних наук, депутат обласної ради. А ще виростив двох прекрасних доньок, тішиться внучкою Маргаритою. Має міцний тил в особі дружини Алли. Сім’я Віталія Миколайовича підготувала йому до ювілею гарні подарунки. Дружина, ще молода і красива, котра трудилася в господарстві, достроково пішла на пенсію, щоб не заважати йому продуктивно працювати. Старша донька Віта стала магістром державної служби, Оксана радує безперервними успіхами на роботі, Маргарита обіцяє приносити найвищі оцінки.  Хоча, по-моєму, й увесь Романів є його постійною надійною опорою і тилом.

Й миті не сумніваюся, що Віталій Миколайович – щаслива людина, адже займається улюбленою справою, ніколи ні перед ким не гнув спину, бо має міцний хребет, а ще сильніший характер. На якій би посаді він не був, завжди залишався, як моя мати казала, їднаковий.

Сьогодні вже немає в живих мами Віталія Софії та батька Миколи. Вони завжди гордилися своїм єдиним сином. Уявляю, які б вони нині були раді за нього, як сердечно вітали. Царство їм небесне і вдяка за те, що виростили і виховали таку дитину.

Після того пам’ятного відрядження ми подружилися, хоч зовсім різні люди за характерами, уподобаннями, часто підколюємо один одного, іноді сваримось, а потім миримося, критикуємо і хвалимо. Я був дружбою на весіллях у його дочок, а він – на моєму. Я радий, що маю такого друга. Хтось пустив чутку, що ми куми. На жаль, ні. Кумою у мене його дружина. Проте я можу з упевненістю сказати про нього, як про самого себе: «Ми не лукавили з тобою, ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою».

З наступаючим шістдесятиліттям тебе, дорогий друже!