Минулої неділі безперервно моросив дощ, не вщухали пориви вітру. Погода була препогана. Я із сім’єю поїхав покласти квіти до пам’ятника майданівцю Василю Мойсею та до меморіалу хлопцям з Небесної сотні в Луцьку. По дорозі розмірковую: мабуть, вони завалені квітами, море лампадок. Коли ж прийшли, був страшенно розчарований. Кілька штатних вінків у національних кольорах від влади, громадських організацій, малесенька купка скромних букетиків. Крапав дощ, а мені здавалося, що то світ плаче за невинно убієнними, знищеними юними життями…

Помолилися Богу, вклонилися героям, постояли. А всередині боліло й пекло: чому, чому така прісна увага і повага до людей, котрі змінили історію України? З якою шанобою вшановували розстріляних на Інститутській у Києві, скільки людей туди прийшло! Так само у Львові, Дніпропетровську, навіть в Одесі. Тут, на меморіалі, шматочок Майдану – нашого, волинського. Чому, чому ж про нього забули? 

Коли поверталися додому, запитав у сина-шестикласника, чи були у школі якісь заходи, виховні години, пов’язані з Революцією гідності, сказав – ні. Пізніше поцікавився про це в дітей з інших шкіл, також негативна відповідь. Пригадуєте, як два роки тому проводжали в останню путь Василя Мойсея, мало не пів-Луцька вийшло. Бо усім боліло. Вже так швидко загоїлося, забулося? Хлопці пішли в сиру землю за нас, за наше щастя.

Звичайно, добре, що на Театральній площі Луцька вшановували Героїв Небесної сотні. А до меморіалу не дійшли… Не було вказівки зверху? Як і вшановувати пам’ять загиблих на Революції гідності у школах і навчальних закладах. З Києва ніхто не наказав.

Ми проклинаємо владу, котра забула про ідеали Майдану, нічого не міняє в країні, а самі які… Маємо таку коротку пам’ять. А може, треба почати кожному із себе?