Ви не повірите, але позавчора сталося маленьке чудо. Костянтин Гарбарчук брав у мене інтерв’ю для газети «Волинь-нова» і розповів, що на сайті «Проба пера» знайшов вірші мого внука Жені. (До речі, Костя його хресний). «Може, це не він?» – засумнівався я. Перевірили – дата народження співпадає і, головне, точно фото мого внука, названого в честь діда Євгеном. Везе ж дідові – одне внуча щойно народилося, друге – стало поетом! Чи треба говорити, яким я почуваюся щасливим! Напередодні сорокаріччя своєї творчої діяльності побачив перші кроки у цьому напрямку спадкоємця у третьому поколінні. Звичайно, не можу знати, чи вийде з Жені поет чи прозаїк, журналіст чи художник, йому тільки шістнадцять літ, а от те, що надрукував без дозволу автора, напевно, одержу від юного дарування на горіхи. Сподіваюся, переживу й це. Головне, щоб онук мій став нормальною людиною, щоб його батькам і мені ніколи не довелося червоніти за нього. У добру путь, мій дорогий тезко!

 

Вмиваючись слізьми, провадить у 

дорогу мати сина, 

У тремтячих ніжних  руках бгає 

хустину:

«Лебедику любий, скоріше вертайся 

додому, 

Хай смерть омине і вборонить тебе 

Батьківщина!»

 

Хустина була йому за найкоштовніший 

спадок, 

Із нею стрічав він на полі війни кожен 

ранок

І згадував, як ще малим диво-сонцю 

назустріч

Подихати цвітом садів вибирався на 

ґанок.

 

…І кинулись роєм гармати, і гради, 

і танки, 

Затьмарили небо у чорні серпанки.

І вмить спопеліли міста, заплакали 

села –

То смерть на підмостках життя ховає 

свої останки.

 

Упав наш солдат горілиць під шатром 

злого неба.

І сонця вже більше не бачить сердега.

Й зайнялася багрянцем матусі хустина, 

Він ще встане, бо захист на нім 

оберега!

 

 

 

Наші сльози – то не гума, певна річ,

Вони прямують (по щоках) до протиріч,

Аби рожевий розчинився в сірім

Після того, як сховається у ковдрі ніч.

 

В мені малеча плаче, а в тобі

Пропалене паршивими роками горло,

Виє хрипом (ще подерте штучним

Сміхом). І моє ім’я із болем.

 

Спльовує та виправдовує не знати

Перед ким. Можливо, що воно

Одне у нас на двох, як ґрати.

 

Твоя стежка до моїх воріт також

Вся в порожнечі, ямах та калюжах

(Іноді солоних). Звісно, що ти можеш.

 

І мужньо повз очей сценарій

Згубити здивування та тривогу

Окулярами чи іншим тілом.

 

Я так само міг би зачинитись

І сховатись у буденних справах:

Незакоханим є привід розвиватись,

Щоб такі ж закохувались в них,

 

Але ж двоє ми, як механізм, щоправда,

До роботи непридатний, з вигляду

Доволі перспективний, хоч без догляду –

Годинник, що на землю впав, та не розбився,

І готовий ще раз впасти,

Нібито йому байдуже: буде далі йти.