У мене є знайома, чудова матір двох дітей. Вона не приховує того факту, що росла і виховувалася в інтернаті. Про життя у дитбудинку не розповідає, просто каже, що їй «пощастило вибитися в люди». А кому ні? Таня у відповідь загинає пальці, перераховуючи імена колишніх однокашників і розповідаючи, що з ними сталося: «Спилась, наркоман, помер, у тюрмі сидить...» Нарахувала більше половини класу тих, хто опинився, як кажуть, «на дні». Чому так сталося?
У радянському минулому колективне виховання дітей в інтернатах лише віталося. Скільки років минуло, а у нас і досі діє така система. Мовляв, діти нагодовані, дах над головою мають - які ще до держави можуть бути претензії? А між тим, сиротинці не підтримуються жодною розвиненою країною. Про їхню непоправну шкоду свідчать численні міжнародні дослідження. Особливо небезпечні дитбудинки для дітей віком від народження до трьох років, адже у цей період формується структура мозку і дітям якнайбільше потрібні турбота, увага, спілкування. Те, що формує базу на все життя. В інтернаті можуть бути найдобріші нянечки, але кількість дітей та встановлений системою режим не дозволять їм приділити час кожному. Колись стала свідком неприємного випадку. У дитячій лікарні в палату до малюків з мамами привезли маленького хворого хлопчика-сироту. Воно заплакало, і мамочки кинулися брати до рук. Слідом влетіла медсестра: «Покладіть дитя! Ви побавилися і поїхали додому, а воно звикне та потім кричатиме в дитбудинку дні і ночі. І хто його там колихатиме?!»
Потрапляючи в інтернат, дитина насамперед втрачає свою індивідуальність: усе колективне, нічого особистого. Аж до повноліття вона ізольована від світу, їй немає до кого пригорнутися, спитати поради. Врешті, вихованець дитбудинку потрапляє у зовнішній світ без так потрібних усім навичок самостійного життя та впевнений, що йому повинні все давати просто так, задарма. Не треба далеко ходити, колись я мала нагоду поспілкуватися з жінкою, яка взяла з інтернату одразу п'ятьох дітей. Вони не вміли елементарного, наприклад, чистити картоплю чи користуватися побутовими приладами. Будь-які прохання допомогти прибрати чи помити за собою посуд сприймалися в штики. Але шалена самовідданість цієї жінки і її терпіння таки побороли ситуацію. Тепер дітей і не впізнати: вони вчаться, відвідують гуртки і обожнюють свою маму-виховательку.
І якщо цим дітям пощастило потрапити в родину, то що стається з тими, хто усе своє дитинство провів в інтернатах? На жаль, статистика невблаганна: близько 20% випускників мають судимість; 14% займаються проституцією; 10% протягом двох років після виходу з інтернату скоюють самогубство і лише 10% повністю влаштовуються у суспільство.
Щорічно в Україні на фінансування інтернатів витрачається 5,7 млрд грн. Варто лише уявити: а якщо розділити ці кошти між 80 тисячами дітей, що наразі зростають в інтернатах? Насправді, лише 10% цих мільярдів безпосередньо використовується на потреби дитини, решта - на оплату праці персоналу, утримання величезних похмурих будівель, комунальні платежі.
Потрібно змінювати систему, але як? Благодійні організації, зокрема міжнародна організація «Надія і житло для дітей», які в 12 країнах Європи проводять кампанію «Відкриваємо двері дітям», кажуть, що вихід є. Треба переймати європейський досвід. Адже бойкот інтернатному вихованню у свій час оголосили багато країн світу, наразі реформи завершують наші сусіди - Болгарія та Румунія. Результати вражають! Наприклад, у Румунії за неповних десять років вдалося зменшити кількість дітей в сиротинцях зі ста до дев'яти тисяч. Процес змін, які довелося впровадити у життя цим країнам, був важким і тривалим. І він не обмежувався виведенням дітей з інтернатів та влаштуванням їх у будинки сімейного типу - була розроблена ціла система, яка працювала на збереження сім'ї і враховувала долю кожної дитини. Адже не секрет, що переважна більшість з тих, хто потрапляє у інтернати - це так звані сироти при живих батьках. І якщо був хоч один шанс зберегти сім'ю, повернути у правильне русло батька та матір, допомогти їм матеріально - його використовували.
До речі, громадська організація «Надія і житло для дітей» ще 2006 року почала впроваджувати перший пілотний проект зі зміни інтернатної форми виховання на модель сімейно орієнтованих послуг. Це відбувалося у Макарівському районі Київської області. Результати вражають! У районі було закрито інтернат та створено Центр соціальної підтримки дітей та сімей, який добився того, що за три роки жодна дитина не потрапила у сиротинець, було збережено сотні сімей, для десятків дітей знайдено родину. Чим не приклад для наслідування?
Мирослава КОСЬМІНА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!