Галина заміж вийшла рано, ще в 17 літ. Звела її доля з уральським хлопцем, який служив тут, на Рівненщині, в армії. Щоправда, спочатку молода сім’я спробувала пожити на батьківщині чоловіка, але незабаром відмовилися від цієї затії і повернулися на Рівненщину, поближче до Галининих батьків. Дмитро пішов працювати у колгосп експедитором, Галя няньчила п’ятьох діток. Непомітно пролетіли 11 років. І прийшов час, коли у двері сім’ї Тараканових раптово постукало горе. 

– Жили ми тоді в Добрятині. Чоловік разом з шофером у той день возили машиною цеглу, – зі сльозами згадує Галина Іванівна ті страшні події. – В обідню пору він прийшов, сказав, що поїде з ним до когось. Я ще впрошувала: «Залишайся, не їдь». А він затявся, і все. Та ще й взяв із собою дворічного синочка Володьку. За ним захотіли покататися з татком і старші діти, вже навіть у кузов усі позалазили. Ледве їх звідти зігнала. І от поїхав він. Близько п’ятої вечора я пішла на пасовисько забирати корову з телицею. Коли це дивлюся – їде їхня вантажівка. Але якось дивно, ніби їх заносить. Зі швидкістю влітає на міст, на ходу збиває стовпчики огородження і… зривається у воду. Ой, божечки, вам не розказати, що зі мною творилося, і це ж усе на моїх очах. Стала кричати. Люди збіглися, почали ниряти. А тоді повно води було – шість метрів треба було пливти униз, щоб дістатися машини. Пробували самостійно їх дістати, але де там! Зуміли лише синочка наполовину з кабіни витягти… Пізно увечері пригнали трактора і так дістали ту машину з тілами. Ще довго після того у мене руки заживали, які до крові кусала, поки по березі бігала.

Галі тоді лише 26 літ минуло. І вже вдова з чотирма малими дітьми. Найстарший, Сергій, ходив у другий клас, найменшій Світлані ще й двох місяців не було. Одразу після похорону мусила на роботу у колгосп виходити. Бо інакше як дітей піднімати? Заміж вона так і не вийшла. «Я то собі могла знайти чоловіка, а дітям батько де візьметься?» – поділилася своїми висновками. Напевно, так вирішила після того, як зійшлася з одним. Плекала великі надії на цей шлюб, думала, що допомагатиме, до її дітей добре ставитиметься. Знайшлася у них і спільна дитинка, хлопчик. Але не минуло й року, як розійшлися. Каже, вигнала за пиятику. І знову залишилася одна вже з п’ятьма дітьми.

Проте всіх виростила, вивчила, весілля поробила. Хвалиться, що хороші вони у неї, роботящі. Живуть не так далеко: Маневиччина, Млинівщина. Не забувають, навідуються. Здавалося б, жити їй тепер спокійно, тішитися онуками та чекати правнуків… Але не так сталося,  як гадалося, бо в дім знову постукалася біда.

– Моя середня дочка Валя невдало вийшла заміж, – розказує. – Попався їй, прости, Господи, п’яниця із Закарпаття. Через 11 років спільного життя мусила розлучитися. Жила з дітьми у мене. А потім заслабла, і скільки я не просила піти у лікарню перевіритися, все відмахувалася – ніколи їй, малі діти. От за рік і згоріла. Тож я мусила оформляти опікунство на п’ятьох її дітей, адже батько від них відрікся. Він признав лише середущого сина Ігоря, а решту, сказав, знати не знає. Ну, і нехай!  Тепер, Богу дякувати, радію з того, що він відрікся їх – хоч діти пенсію отримують і допомогу. Он, в Одесу їздили три рази, в «Артеку» побували. 

Зараз при бабці Галі живуть онуки Діма, Назар і Ярослава.   Найстарша, Іванка, вже вийшла заміж і має свою сім’ю. І знову горе – середущого, Ігоря, два роки тому збила на смерть машина. Нещасна жінка вкотре мусила пережити похорон дитини. Не дивно, що пролиті сльози даються взнаки. Та й 30 років на фермі не минули даремно: віднімає ноги, ще й бореться жінка з онкологічною хворобою. Мусить бабця Галя жити. Бо ж не всіх ще онуків догледіла та у світ дорослий випустила.

***

Наостанок просить Галина Іванівна через газету подякувати колишньому начальнику Демидівського відділення «Рівнегаз» Скомороху Олександру Миколайовичу і начальнику Демидівського архіву Інні Єрофеївні Климюк. «Дорогі для мене люди. Багато чим моїм онукам помогли. Низький їм уклін за їхню доброту!» І згадуючи милосердя цих людей та скрутні часи, коли мусила вдруге ставати мамою для своїх онуків, жінка заливається сльозами вдячності.